НАРИС ІСТОРІЇ КИЇВСЬКО-ЖИТОМИРСЬКОЇ ДІЄЦЕЗІЇ

НАРИС ІСТОРІЇ КИЇВСЬКО-ЖИТОМИРСЬКОЇ ДІЄЦЕЗІЇ

Розділ І
Місійний період Київської дієцезії

Початок християнської проповіді на теренах Київської Русі можна умовно віднести до ІХ століття. До цього часу відносяться перші згадки про місіонерську діяльність священників  та єпископів Східної Церкви на теренах ще язичницької Київської Русі. Також саме в ІХ столітті папа Микола І (858-867) цікавиться справами поширення християнства серед русичів в одному зі своїх листів ) у 865 році до візантійського імператора Михаїла ІІІ.
Появу перших католицьких єпископів на території Київської Русі традиція пов’язує з іменем княгині Ольги, яка написала листа німецькому імператорові Оттону І, просячи прислати до її князівства єпископа та пресвітерів. Отже, першим латинським єпископом на київські землі  був  призначений Оттоном І Лібутій (Лібуцій), однак йому не вдається дістатися до  Києва, а в 960 році цей єпископ помирає. Відтак відразу ж було призначено наступного єпископа - св. Адальберта Магдебурзького, ченця Трірського монастиря св. Максиміліана.

Прибув новий єпископ на Дніпровські схили у 961 році - саме в той час, коли політична ситуація у Києві змінилась і державою вже керував син Ольги князь Святослав, абсолютно  неприхильний до християн латинського обряду. Місіонери були змушені покинути країну. В 974 році Київським князем став син Святослава Ярополк, який майже відразу послав посланців до німецького Імператора Оттона ІІ. Люди Ярополка зустрілися з єпископом Адальбертом, і завдяки його старанням на Київську землю вперше в історії прибули посланці папи Бенедикта VII. Зараз вже неможливо дізнатися, хто з католицьких ієрархів очолював цю місію, але відомо, що від одного з єпископів-місіонерів прийняв хрещення князь Ярополк. На жаль, в Київському князівстві ситуація знову змінюється: Ярополка було вбито, а владу в князівстві захопив князь Володимир, тому посланці Бенедикта VII  також були змушені виїхати з держави. Незважаючи на те, що князь Володимир приймає християнство східного обряду, західне християнство  не зникає з поля зору. У 988 та 991 роках Корсунь та Київ відвідали посли папи Йоана ХV (985-996). Відомо, що Київський князь відряджав власне посольство до Риму, яке повернулося у 994 році. Відновлювалися спроби місійної діяльності серед печенігів на Волині та Прикарпатті. У 1000 році на берег Дніпра прибули посланці Сильвестра ІІ (999-1003),  принісши королівську корону  Володимиру.
ерез декілька років, приблизно в 1005-1007 рр., на Русі-Україні служив єпископ св. Бруно, який, однак, не спромігся довго утриматися і був змушений покинути країну до 1008 року. У 1010 -1012 роках в Києві працював єпископ Рейнберн. У 1018 році на прохання сина князя Володимира, Великого Святополка, папа Бенедикт VIII  відрядив до Києва єпископом болгарина Олексія. Саме єпископ Олексій зробив спробу створити першу Київську дієцезію, що відповідала б нормам церковного права, проте спротив наступного князя київського Ярослава (1019-1054) завадив реалізації цих планів. Тож єпископ Олексій змушений був покинути Київ у 1021 році. З тієї пори католицьких єпископів на київських землях не було понад 200 років, аж до 1232 року.  Отже, в цей період від єпископа Лібуція (960) до єпископа Олексія (1021) їхня діяльність у столиці Київської Русі була місійною;  заснувати ж дієцезію, попри всі намагання,  їм так і не вдалось.

Наступний етап місійної діяльності Римсько-католицької Церкви на теренах Київської Русі розпочинається близько 1228 року, коли на берег Дніпра прийшли ченці з ордену св. Домініка. Групу з декількох монахів, що прибули на Русь-Україну, очолював св. Яцек (Гіацинт). Спочатку брати-домініканці заснували свій монастир у Чернігові, а також збудували при ньому храм св. Катерини. Залишивши в Чернігові для служіння братів Флоріана  та Бенедикта, св. Яцек того ж 1228 року прибув до Києва, де  відразу ж розпочав проповідницьку діяльність. Йому вдалося налагодити добрі стосунки з місцевими православними священниками і отримати дозвіл на будівництво монастиря та костелу (в ім'я Пресвятої Діви Марії, 1229-1230) в частині Києва, що відповідає сучасному Подолу. Передавши турботу про монастир братові Годині, св. Яцек вирушив з місією і проповіддю до болгар.

Згодом суспільно-політична ситуація в місті загострилась, і домініканці змушені були в 1233 році залишити столицю князівства. Під час правління Михайла Всеволодовича (1238-1239) св. Яцек повернувся до Києва, щоб відновити там місію, проте невдовзі татаро-монгольське нашестя зруйнувало і ці плани. У грудні 1240 року монахи мусили залишити місію в палаючому Києві. Щодо наступного століття немає жодної інформації про місійну чи душпастирську діяльність на терені Київської Русі. Формально в цей час Київські землі належали пастирській опіці Любуської дієцезії, яка лише за часів свого єпископа Стефана повернулась до питання про Київське єпископство, бо поліські і київські католики почали наполягати на призначенні для них окремого пастиря.

 

Розділ ІІ
Від утворення Київської дієцезії до періоду козацьких воєн (1320-1648)

Любуська дієцезія мала привілей від Апостольського Престолу, який дозволяв єпископам Любуським іменувати власною владою єпископів для територій, навернутих від схизми. Отже, з ініціативи Любуського польського єпископа Стефана (бл. 1320 - до 27 ІХ 1334), що призначив київським єпископом Генріха, домініканського філософа і богослова з Пасевальк, затвердженого папою Йоаном ХХІІ буллами Adregionemuniversalis Ecclesiae від 15 грудня 1320 року та Nupercumproparte від 18 лютого 1321 року. Наступного року папа доручив єпископу-номінанту Генріху відправитися до Києва і прийняти керівництво дієцезією, що раніше називалась  галицькою і понад сто років не мала пастиря, духовенства і вірних. Хоча о. Генріх отримав титул єпископа Київського (Руського), але, скоріш за все, він мав повноваження єпископа-помічника єпископа Любуського. Керував дієцезією єпископ Генріх аж до самої своєї смерті у 1334 році.

Нова дієцезія формально охоплювала велику територію і мала в своєму складі, окрім Київської, ще  Сіверську та Смоленську землі. 

Що ж до державного устрою, то всі вони впродовж першої половини XIV століття перейшли під владу Великого Князівства Литовського. Литовські князі (язичники за вірою) не дуже переймалися релігійними проблемами на захоплених землях, однак і не були проти, щоб місцеві князі та великокняжі намісники приймали православ'я. Таке толерантне становище до релігії дозволяє припустити можливість існування і католицьких громад в Києві, Сіверську, Переяславі.

У цей же час німецька імперія почала дедалі більше витісняти Польщу з її західних регіонів, і Річ Посполита почала шукати нового життєвого простору для власного розвитку на Сході, передусім у напрямку українських та литовських земель. Отож з 1340 року Казимир Великий (1333-1370) послідовно підпорядковував польській короні спочатку західноукраїнські землі, а згодом (частково) - Волинь та Поділля. Ця територія в західній історичній літературі називається Руським королівством. На галицьких, волинських та поліських землях з'являється польський етнос та латинська церковна культура. Польські громади, а звідси і релігійні центри виникають в Перемишлі, Володимирі, Холмі, Галичі, Києві. В 1370 році помер Казимир Великий, тож королем Польщі та Угорщини став Людовік І Угорський Анжу (1370-1382), який адміністративно відділив від Польщі Руське королівство на чолі з губернатором князем Володимиром Опольським. Аби надати Церкві на цих землях повної незалежності від Польської Церкви, виникло питання заснування латинських католицьких єпархій. 

Згідно з думкою польського історика Владислава Абрахама (1860-1941), дієцезія мала виникнути близько 1390 р. У 1375 році папа Григорій ХІ (1370-1378)  запитав польських єпископів, чи католицький храм в Києві має статус кафедрального. Однак у своїх документах про київську дієцезію він не згадував, а вже після нього це зробив антипапа Йоан ХХІІІ (1410-1415) в документі від 28 серпня 1412 року, згадуючи київську дієцезію як суфраганію львівської метрополії. Ймовірно, правові підстави київської дієцезії впорядкував польський король Владислав Ягелло до 1405 року,  побудувавши і забезпечивши матеріально латинський кафедральний собор  під титулом св. Йоана Хрестителя в Києві. Початково Київська дієцезія охоплювала київське, сіверське, смоленське та можайське князівства. Її східні та північні кордони змінювалися, так само як змінними були  перед поділом східні кордони Речі Посполитої. Близько 1405 року єпископом київським призначено представника францисканського ордену о. Божеслава. Його наступником обрано домініканця о. Філіпа (1405-1410). Можна припустити, що в нових суспільно-політичних умовах вони активізували місійну діяльність і могли за підтримки князів проводити богослужіння і в Києві, і в Сіверську, і в Чернігові.

19 листопада 1410 року на єпископа киїсвського висвячено домініканця Михайла Трестку (+1429), який перед цим перебував з місією в Литві. Прибувши до Києва, він одразу ж розпочав  організацію церковних структур в дієцезії,   фактично відродивши душпастирську діяльність. Ймовірно, йому допомагали і товаришували домініканці-місіонери. Повільно, крок за кроком, католицька Церква почала поширювати чисельність своїх прихильників. В 1411 році в місті, яке налічувало тоді лише 3 тисячі мешканців, на узгір’ї Киселівка, відремонтовано і значно розбудовано дерев'яний костел св. Миколая, який був одночасно і парафіяльним, і кафедральним. Тоді ж було закладено і резиденцію єпископа.

В 1416 році залишки Золотої Орди знищили Київ, внаслідок чого зазнали краху плоди шестирічної праці єпископа. Сам єпископ Михайло помер у 1429 році.

Після смерті великого князя литовського Вітаутаса в 1430 році на Україні спалахнула справжня громадянська війна між прихильниками Свидригайла  та Зигмунда Стародубського (останнього підтримувала Польща). В збройному протистоянні за литовський трон, мабуть,  уперше після Кревської унії (1385р.) використано релігійний мотив. Стан війни та політичні обставини зробили неможливими та небезпечними перебування місіонерів на Київщині. Саме з цих причин не починали власну душпастирську діяльність в єпархії єпископи Станіслав (висвячений 13 лютого 1430р.) та Станіслав Мартіні (висвячений 19 листопада 1431 року). Наступний керівник єпархії Климентій (+13. 06. 1473 р.) був висвячений лише 24 квітня 1449 року. В 1451 році він прибув до   Києва і почав відродження духовності. Скоріш за все в цей час був збудований і новий дерев'яний костел, хоча документальних підтверджень цьому немає. 

З 1471 року Київське князівство стає звичайною провінцією Польського королівства,  його воєводством, відтак і кордони Київської дієцезії було обмежено кордонами Київського воєводства. Тоді ж почали виникати парафії в Чернігові, Чуднові, Овручі, Житомирі. В 1471 році київським воєводою було призначено Мартина Гоштольда, який раніше вже допоміг у заснуванні францисканської спільноти і монастиря в Тикочині, а цього  разу сприяв  приїзду  монахів - францисканців до Києва.

На жаль, майже немає інформації про діяльність наступних  київських єпископів: Яна (1477-1483), Станіслава (біля 1487), Михайла (домініканця зі Львова) (1487-1494). Зробив спробу відновити релігійне життя в Києві єпископ Варфоломій Солозинський (висвячений 25.05.1495 р.) проте і його старання виявились марними, адже під кінець правління Солозинського (+ бл. 1512р.)  дієцезія була практично знищена татарами.

В 1522 році московський князь Василь ІІІ (1479-1533) захопив Чернігів та Стародуб. За спостереженням М. Грушевського, життя довкола Києва, Житомира, Острога в першій половині XVI століття нагадувало існування в умовах воєнного стану, і це майже виключало можливість функціонування церковних структур, тому  більше часу провели поза Україною такі Київські єпископи як Ян Філіпович (1520-1524), Миколай Віжгайло (1526-1531), Єжи Талату (1532-1533), Францішек (1534-1536).

Попри татарські набіги (в період 1450-1586 рр. на Волинь, Поділля і Брацлавщину було скоєно 86 набігів),  в Києві продовжувала існувати католицька громада, а душпастирською працею, ймовірно, займалися домініканці і францисканці.

Після досить тривалої перерви 27 серпня 1546 року на єпископа висвячено віленського каноніка Яна Андрушевича (+1566). Його наступником з 1957 був Миколай Пац (1527-1585). Далі Київське єпископство очолював Йосиф Верещинський  (нар бл. 1530, +1598 р.). Він був досить талановитою людиною, автором ряду політичних, полемічних, моралізаторських та поетичних творів. Певний час єпископ Верещинський   мав резиденцію у Фастові. Прибувши до Києва (1593 р.), він побачив, що в місті  зруйновано всі католицькі храми, тому  відбудував на Подолі невеликий дерев’яний костел св. Йоана Хрестителя. За його правління були утворені нові католицькі громади на Київщині (Велика і Мала Снітинка, Дорогинка, Плисів, Чорногородка (сучасний Макарівський район). Саме єп. Верещинський остоточно зробив Фастів єпископською резиденцією.

Після його смерті у 1598 році папа Климентій VIII висвятив 5 травня 1599 року на єпископа Київського каноніка Кшиштофа Казимірського (+1618). На час його прибуття до Києва в місті служив  один дієцезіальний священник та чотири монахи-домініканці, парафій же не було. Єпископ почав відновлювати дієцезію та резиденцію у Фастові. Він відновив київський капітул, до складу якого на 1619 рік  року входило 4 каноніка. 

З 1607 єпископ року   почав у Києві будівництво кафедрального храму. Таким чином  в 1618 році в Києві вже діяв кафедральний храм св. Катерини. В 1608-1610 рр.  домініканцями було збудовано кам'яний храм св. Миколая на Подолі. Ймовірно, саме біля монастиря домініканців  була розташована і кафедра київських єпископів.

Наступним Київським єпископом став монах-бенедиктинець о. Богуслав Радушевський (1618-1633). З його правлінням пов'язаний значний розквіт католицької церкви. Він збільшив кількість парафій в дієцезії з 19 до 40. Саме за його правління до дієцезії прибули отці єзуїти.  У 1625 році  єзуїти засновують свою колегію у Фастові, яку в 1638 році було перенесено до Києва. Сама колегія відкрилась у 1647 році. Її першим ректором був о. Станіслав Шмалькевич.  Місії єзуїтів також були засновані в 1630 році в Берездові (сучасна Хмельницька обл.) та Ксаверові (сучасна Житомирська обл.); в Ксаверові також існував колегіум з 1634 року, знищений у 1648 в козаками.

У Києві будують свій монастир отці францисканці. Храм отців францисканців отримав назву Внебовзяття Непорочної Діви Марії та стигматів св. Франциска. Також на кошти Януша Тишкевича будується монастир францисканців в Махнівці (Вінницької обл).

Також воєвода Київський Януш Тишкевич передав свій маєток (фортецю)  в Бердичеві отцям кармелітам босим: 10 листопада 1630 року єпископ Богуслав Радушевський затвердив заснування монастиря отців кармелітів в Бердичеві. Освячував наріжний камінь під нижній костел Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії вже його наступник єпископ Андрій Шолдрський (1634-1635).

21 липня 1636 року єпископом Київським стає єзуїт Олександр Соколовський (+1645), який у 1640 році проводить єпархіальний синод. У 1638 році він запрошує до Фастова на місце єзуїтів, що переїхали до Києва, францисканців. До Житомира отці францисканці прибули в 1640 році.

Останнім єпископом Києва був Станіслав Заремба (1646-1648). Він завдячував іконі Богородиці Бердичівській своє зцілення, і 23 травня 1647 року проголосив її чудотворною. З того часу зародилася традиція паломництва до бердичівського кармелітського монастиря.

Церковні хроніки повідомляють про 77 випадків оздоровлення перед іконою Богородиці Бердичівської протягом 1643—1648 рр.

На жаль, у 1648 році ватаги Хмельницького захопили і пограбували Київ, а ректора  єзуїтської колегії вбили 26 серпня 1648 року. В Дніпрі було втоплено декількох монахів францисканців. 

Київська Церква ввійшла у трагічний період козацьких воєн та період Руїни. Незважаючи на це, папа Іннокентій Х (1644-1655) у 1655 році висвятив чергового київського єпископа Яна Лещинського (+1657). Скоріш за все, останньому   так і не довелось доїхати до Києва чи Фастова, оскільки наступного року він вже стає єпископом Хелмським. Ян Казимір у 1655 році призначає керівником  єпархії кустоша з Гнєзна о. Томаша Уейського (1613-1689), якого висвятили лише 3 квітня 1656 року. Прибути до Києва цьому єпископу було неможливо, оскільки в Києві в 1656 році вже стояли московські полки, та все ж таки юридично він був київським єпископом, тому в 1669 році дозволив побудувати кармелітам монастир в Олевську.

Розділ ІV
Розвиток чернечого життя на теренах Житомирської дієцезії у XVIII-XIX столітті

Єзуїти

В 1724 році в Житомирі з дозволу сейму та завдяки наполегливості міського старости каштеляна Казимира Стецького з'явилися єзуїти, які спочатку заснували місію. Майже відразу був збудований невеликий дерев'яний костел, де проповідували о. Онуфрій Шуйський, о. Яцек Вскринський та о.Казимир Пятковський. Рішення старости Стецького  закріпити за місіонерами в передмісті Житомира маєток Крошня, що оцінювався в 80 тис. злотих, значно поліпшило їхнє становище і дозволило в 1751 р. реорганізувати місію в резиденцію та відкрити школу. В цьому навчальному закладі, до прикладу, в 1757 році існували класи граматики та синтаксису, поетики та риторики. На початку 60-х років XVIII ст. за наказом єпископа Йосифа Залуського (1759-1774) засновано кафедру для єпархіальних клериків. Чому школа з часом не трансформувалася в колегіум? Єдиною причиною цього вважався конфлікт, який виник в 1752-1754 рр. між єзуїтами та міською владою з питання власності на земельну ділянку біля маєтку Крошня, що призвів до значного скорочення фінансових можливостей місіонерів.

Тоді ж, в 1751-1762 рр., під керівництвом відомого архітектора о. Павла Пжицького єзуїти перебудували і значно розширили свій костел. Новий храм в 1762 році освятив єпископ Залуський. При храмі існувало товариство Божого провидіння.

В 1760 році за підтримки міського старости Яна Каєтана Іллінського в Житомирі знов з'явилися францисканці. Монахи самі побудували кам'яний монастир, а з дерев'яним костелом їм допоміг староста.

Таким чином, можна впевнено стверджувати, що в Житомирі на початку 60-х років XVIII ст. існувало три католицькі храми - кафедральний храм св. Софії, францисканський бл. Яна з Дуклі та єзуїтський. В місті склалася досить сприятлива ситуація для зміцнення та поширення католицької віри. Осередки православ'я були відсутні.

Але в 1768 році житомиряни підтримали політичні вимоги Барської конфедерації і одразу ж були покарані за це Росією. Царські війська штурмом оволоділи місто, спаливши його майже до останнього будинку. Попіл лишився і на місці трьох храмів. Менше постраждав лише кам'яний монастир францисканців, де і відправляли богослужіння для решти мешканців.

В 1770-1771 рр. віруючі потроху почали відбудовувати святині. Однак остаточно завершити ці роботи при кафедральному та францисканському костелах вдалося лише за єпископа Ігнатія Оссолінського (1774-1784). Єзуїти також відремонтували свій храм і приміщення школи. Однак після заборони Ордену (1773) костел простояв майже 65 років порожнім, і лише в січні 1838 року напівзруйнований будинок купив єврей Янкель Тарнопольський, аби через місяць перепродати набожним католикам - родині Станіславу та Марії Кашперовським, які намагалися відновити католицьку святиню. На жаль, їм це не вдалося, і храм розібрали на будматеріали.

В містечку Біла Церква з 1664 року існувала місія єзуїтів (від резиденції в Острозі, а з 1686 р. від Овруча), яка розташувалася в замковій каплиці.  У 1732 році місіонери переселилися в новий будинок, подарований їм міським старостою Станіславом Яблонським. Тоді ж, в 1731-1733 роках поряд збудувано і новий дерев'яний костел, де вони організовували богослужіння та проголошували проповіді. Окрім самого міста, білоцерківські місіонери несли Слово Боже мешканцям Канева, Брусилова, Насташок, Володарки.

Трохи з історії храму в Володарці. В 1750 році власниками Володарки (суч. Київська обл.) стала родина Яна Кароля та Катерини Мнішек, які збудували в містечку в 1750 році дерев'яний костел. Кароль Мнішек відписав єзуїтам село Сквира, що оцінювалося в майже 49 тис. злотих, за умови, що вони відтепер будуть проводити богослужіння в цьому храмі та проводити душпастирську роботу в усіх селах володарської парафії. В 1760 році відбулася урочиста консекрація костелу, і монахи відразу його зайняли. На жаль, подальша доля храму  невідома з 1773 року. В XIX ст. у Володарці збудували новий храм.

В 1717 році єзуїти з'явилися в Полонному (суч. Хмельницька обл.) і заснували місії при костелі св. Анни. Залишили містечко в 1773 р.

В 1678 році згідно з рішення Житомирського сейму єзуїти залишили Ксаверів та прибули до Овруча. Можливо, це було викликано тим, що часи були нелегкі, постійно відбувалися  козацькі напади, а Овруч, як повітове місто, знаходився під міцним захистом військових. В 1682 році місцева шляхта збудувала новий костел. Проповідницьку та душпастирську діяльність очолив о. Єронім Ейтмін. Відкриття резиденції відбулося в 1684 році. В період 1714-1715 рр. здійснено реконструкція костелу. Колегіум виник  у 1741 р.

Однак в 1745 році в місті була велика пожежа, і всі дерев'яні будівлі постраждали. В 1747 р. закладено новий костел, будівництво  якого закінчилося лише в 1769 році, а після заборони Ордену в 1773 році він перейшов під опіку єпархії. Цікаво, що в 1783 році храм знову змінив власників - його передано василіянам. В 1831 р. за наказом Миколи І храм зачинено та розібрано. Від Овруцької резиденції працювали місії в Обухові, Володарці, Білій Церкві (суч. Київська обл.), Мозирі, Юревичах (суч. Білорусь) та  в Житомирі.

Орден францисканців

В 1760 році прибули перші місіонери-францисканці до Чуднова (суч. Житомирська обл.). Заснувати резиденцію і побудувати костел в ім'я Яна Непомука їм допоміг князь Сангушко (і 1775). У 1787 році в монастирі зупинявся король Станіслав Август, який їхав на зустріч з Катериною II до Канева. В 1800 р. в Чуднові засновано початкову школу. В 1831 р з Дубно перенесено навчальний заклад для підготовки монахів-францисканців, оскільки  половину монастиря в тому місті забрано під шпиталь. Зачинено його в 1832 році, а храм передано православним.

Орден Августинців

В середині XVII ст. з'явилися в Київській єпархії і представники Ордену августинців.
За підтримки каштеляна Кшиштофа Тишкевича в 1646 році монахи почали будувати свій монастир в селищі Кодня поблизу Житомира. Августинці займалися проповідницькою, душпастирською та педагогічною діяльністю. Але їх діяльність в Кодні вимушено припинилася в 1648-1651 рр. Перший преор о. Симон Кант вбитий козаками 25 серпня 1655 року. Наступна спроба повернутися до Кодні була майже через 100 років. В 1767 році поміщик Юзеф Глембовський збудував новий монастир та костел. В 1786 р. в монастирі мешкало 5 монахів. Костел перебудовано в 1827-1828 рр. Станіславою Глембовською. Монастир скасовано в 1832 році. Храм передано 21 грудня 1834 р. під опіку єпархії.

Власник селища Народичі (суч. Житомирська обл.), хорунжий київський Михайло Павша, збудував в місті дерев'яний костел і запросив вести душпастирську діяльність представників ордену кармелітів (босих). У 1751 р. Народичі відвідав з візитом єпископ Каетан Солтик, храм було урочисто освячено і передано кармелітам. Але за декілька років вони залишили місто і вже 27 січня 1757 року в актах м. Овруча зроблено запис про передачу землі та монастиря августинцям. В 1786 році місіонерською діяльністю в Народицькій парафії займалися 6 монахів, також виховувалося 2 кліриків. Але в 1795 році селище віддано під опіку держави, а землі  передано у власність генералові Дотишампові на 12 років.

За таких умов августинцям було дуже важко утриматися матеріально, тож  вони залишили Народичі близько 1798-1799 років.

Господар містечка Малин Ігнатій Кордаш в 1784 році побудував новий костел і запросив до нього працювати отців-августинців. Монахи прибули на запрошення, заснували власну резиденцію і активно розпочали проповідницьку та душпастирську роботу. Але після розділу Польщі і переходу міста під владу Росії августинці виїхали з Малина. Ймовірно, це сталося до 1796 року.

Домініканці

Вище вже згадувалося про працю отців-домініканців в Києві та Чернігові. Зупинимось на подальшій їх діяльності як в цих містах, так і загалом  в єпархії.
В 1798 р. київський архідекан священник Станіслав Стецький († 1801) на вимогу митрополита Сестренсевича збудував невеликий дерев'яний костел в Печерській слободі ( на честь Благовіщення Діви Марії), який було передано домініканцям в 1800-1801 рр. (Указ імператора Павла І «Про затвердження католицької Церкви в Києві», підписаний 19 квітня 1799 р.). З появою монахів значно пожвавішало релігійне життя місцевої католицької громади. Саме вони ініціювали клопотання про будівництво нового великого храму (св. Олександра) та власного монастиря в Києві. Зведення цих будівель розпочалося в 1817 р. Коли ж в 1823 р. згорів дерев'яний костел в Печерській слободі (будова 1798 року), домініканці відправляли богослужіння в новозбудованому монастирі. Можливо, майбутній костел св. Олександра і домініканський монастир являли собою єдиний будівельний комплекс. В 1832 р. монастир скасовано.
Що ж до Чернігова, то друга інформація про перебування монахів в місті з'являється лише 20 липня 1628 року. Саме цього дня королевич Владислав ( адміністратор Чернігівського, Смоленського та Сіверських князівств) видав наказ капітану Яну Куновському проконтролювати передачу деяких селищ на Чернігівщині у власність Ордену з метою підтримки місіонерів і монастиря. В  1648 р. трагічно загинули майже всі ченці - о. Миколай Петриковський, о. Кіпріан Мачинський, о. Реджинальд, бр. Кіпріан, бр. Ян. Домініканці   остаточно  виїхали з міста, і лише в 1655 році о. Йордан зробив спробу повернутися, але застав лише  руїни монастиря.

В 1644 р. власниця  містечка Бишів (суч. Київська обл.) Катерина Збараська відремонтувала дерев'яний костел і запросила домініканців до управління парафією. Для матеріальної підтримки вона віддала ченцям два села - Лишню (суч. Макарівський р-н) та Дебківщизну. Єпископ Соколовський підтвердив передачу власності. В 1649 році костел знищили козаки. Монахи повернулися до містечка лише на початку XVII ст. Однак в 1711 р. Пилип Орлик знов захопив Бишів, залишивши лише руїни.Тільки в 1739 р. стараннями володаря Франтішека Харленського та вікарія о. Мусялкевича (ОР) було збудовано невелику каплицю, а згодом і костел на честь Божої Матері св. Розарія (консекрований 20 листопада 1751 р. єпископом Солтиком). В 1763 р. до парафії належали 37 селищ. В 1782 р. вже існувала парафіяльна початкова школа. Монастир збудовано лише в 1787 році, але в 1832 р. зачинено. В 1796-1849 рр. парафія входила до Київського архідеканату (Могильовська метрополія).

23 травня 1647 року король Владислав IV підтвердив надання коштів Адамом Казановським на будівництво костелу і монастиря для домініканців у Черкасах. Він доручив комісарові Речі Посполитої при Війську Запорізькому Яцеку Шембергу зустрітися з полковником Котарським (Черкаси) і вибрати місце для майбутнього будівництва. Навесні 1648 р. на горі, перед замком, поруч з селом Свідовек (можливо, суч. с. Свидівок) вже красувалися новий костел та монастир. На жаль, у 1648 р. все знищено козаками. В 1917 році, за даними професора і письменника Яна Гіжицького (псевд. Волиняк), на цьому ж самому місці в Черкасах знаходилась дерев'яна католицька каплиця.

Підвоєвода київський Франтішек Ксаверій Нітославський (1750— 1759) ще у 1742 році надав у власність майбутньої домініканської місії в містечку Ходорків селище Соболівку, а в 1751 році виділив також 25 тис. злотих. В цьому ж році закінчено будівництво монастиря та костелу св. Станіслава (консекрований в 1751 р., можливо, єп. Солтиком). При монастирі працювали лікарня та школа. В 1768 р. гайдамаки вбили о. Раймонда Воронецького, о. Гедеона Косицького та о. Яна Котовича,  спаливши всі домініканські будівлі. В 1777 році парафія налічувала близько 1300 віруючих, які й допомогли відбудувати монастир та костел (закінчено в 1779). В 1832 році монастир зачинено, а костел став парафіяльним з настоятелем домініканцем о. Кульчицьким. В 1838 р. душпастирську діяльність в цьому храмі передано капуцинам, які вже на той час мали власний монастир і костел (св. Каетана) в Ходоркові. З огляду на аварійний стан костелу св. Станіслава, богослужіння в ньому через деякий час припинилися і він був розібраний (в 1843 р. вже не існував).

Існування монастиря в Липовці (суч. Вінницька обл.) почалося в 1647 році. Його було знищено козаками в 1648 та татарами в 1672 роках, після останнього місія не відновлювалась.

В 1630 році воєвода руський князь Станіслав Любомирський закінчив будівництво нового дерев'яного костелу в селищі Любар (на правому березі р. Случ) і надав кошти на утримання монахів. Тоді ж  збудовано й монастир. Після руйнівних 1648-1651 рр. домініканці прибули знову до Любара  лише в середині наступного століття, коли Франц-Фердинанд Любомирський в 1751 р. збудував для них кам'яний храм св. Михайла Архангела (консекрований в 1765 р. єп. Залуським). В 1798 р. працювало 7 ченців та виховувалося 15 послушників. В 1851 р. в монастирі мешкало 12 монахів, а в парафіях дієцезії працювало 16 проповідників. Монастир зачинено  в 1864 році.

У Старокостянтинові місію заснував князь Януш Острозький в 1613 році. Однак в 1648 всіх монахів-домініканців було вбито козаками Кривоноса. Майже через сто років, у 1747 р., домініканці знову прибули до міста. Коли і за які кошти збудували вони кам'яний монастир, невідомо. У 1803 р. в ньому вже існувала парафіяльна школа. В 1820 р. освячено новий кам'яний костел (на березі р. Случ) в ім'я Божої Матері Громничної. У 1831 р. парафія налічувала 2616 вірних. В 1832 р. монастир ліквідовано, а керівництво парафією передано капуцинам. В підвалах монастиря деякий час (після 1858) функціонувала лікарня для бідних та калік під опікою капуцинів.

Цікаво, що й король Сигізмунд III власними коштами підтримував поширення діяльності домініканців в дієцезії. Так, в березні 1625 р. він збудував монастир та костел св. Михайла в Новгороді-Сіверському. За його ініціативи з'явилися домініканці також в Ніжині. Місії в цих двох містах припинили існування в 1648 році.

Капуцини

Наприкінці XVIII ст. в єпархії з'явилися представники ордену капуцинів. В містечку Брусилів (суч. Житомирська обл.) волинський каштелян Щасни Михайлович Чацький власними коштами збудував костел близько 1790 року і передав його монахам-капуцинам. Парафія при костелі виникла у 1793р. Головний вівтар прикрашала чудотворна ікона Божої Матері (подарунок Яна Ваксмана). Єпископ Цецішевський консекрував храм на честь Святого Духа у 1796. В 1857 р. костел знищено під час пожежі. Відбудував його о. Іполит Томашевський (нар.1796 р., 1850-1853, 1856-1860 рр. настоятель в Брусилові, проповідник, помер у 1867р.).

Ймовірно, в 1790-1791 рр. був збудований і монастир, оскільки вже в 1792 році в його стінах знаходилася парафіяльна школа, кошти для якої надав Тадей Чацький. Навчалося в ній 20 хлопців та 3 дівчини. В 1808-1811 рр. у монастирі працював о. Прокоп Кривицький, високоосвічений проповідник, в подальшому викладач Кременецького ліцею (†1844, Кременець). У травні 1865 року монастир скасовано, а костел залишився функціонувати як парафіяльний.
 1762 р. схоластик Житомирської капітули (1780-1785, канонік, офіціал київський) священник Каетан Рощішевський пожертвував кошти на створення капуцинської місії в Ходоркові. Єпископ Йосиф Залуський дав згоду, і вже наступного року ченці оселилися в селищі і заклали наріжний камінь під майбутню будову монастиря та костелу. Що ж до парафії, то вона існувала при домініканському костелі св. Станіслава, а    іншої, при храмі отців-капуцинів, скоріш за все, не було. Перейшла ж вона під керівництво капуцинів лише після закриття домініканського монастиря (1832).  Монастир ліквідовано в 1886 році. Парафія залишилась при костелі св. Каетана.
 

Кармеліти в Бердичеві

Януш Тишкевич, воєвода Київський, заснував монастир кармелітів босих як обітницю за звільнення з татарського полону. 19 липня 1630 р.  він зробив запис у Люблінському трибуналі, згідно з яким свій замок та земельну ділянку в Бердичеві він віддав під костел та монастир кармелітів босих. На утримання монастиря та його ченців він відписав також село Скраглівку та прибуток від своїх маєтків на суму 1800 злотих щорічно. Заснування монастиря затвердив єпископ Богуслав Бокса-Радошевський (1619-1633) у  Чуднові 10 листопада 1630 року.

2 березня 1634 р. єпископ Київський Андрій Шолдрський освятив наріжний камінь під будову нижнього костелу на честь Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Маріїсв. Михаїла Архангеласв. Йоана Хрестителя та св. Йоана Євангеліста. В урочистості брав участь засновник монастиря Януш Тишкевич з дружиною Ядвігою Белжецькою, галицькою каштелянкою, та з численною родиною.

Будівництво тривало вісім років. Урочисте відкриття монастиря та освячення нижнього костелу відбулося 22 липня 1642 року. На цій урочистості засновник склав жертовний дар для нового костелу — ікону Пресвятої Діви Марії, здавна відому в родині Тишкевичів своєю благодаттю. Ікона, оточена великою шаною серед місцевого населення, засяяла новими благодатями.

У 1648 році, у зв'язку з  національно-визвольною війною в Україні  під керівництвом Богдана Хмельницького в Україні, кармеліти, виїжджаючи  з Бердичева, вивезли до Львова образ Матері Божої. Протягом 73 років ікона перебувала у монастирі сестер кармеліток босих аж до року 1721.

У 1663 р. ченці повернулися до Бердичева. Після  відбудови ними знищеного монастиря у 1684 році їх силою вигнали спадкоємці Януша Тишкевича. І лише декретом Люблінського трибуналу 1717 року було наказано власникам Бердичева віддати ченцям забрану власність та відшкодувати завдані збитки. У той же період  кармеліти знову відбудували монастир та повернули до Бердичева чудодійний образ Матері Божої. Відбудовою монастиря керував архітектор Григорій Тарнавський (помер 25 березня 1737 р. ,  був похований у склепі костелу).

У 1739 р., коли настоятелем був отець Фердинанд в ім'я Святого Духа (Отто ван Ховербек), кармеліти, на пожертвування меценатів та власні заощадження, розпочали будівництво верхнього храму. Храм було освячено в урочистість Пресвятої Трійці у 1754 р. єпископом Каєтаном Солтиком.

У XVIII та XIX сторіччях Бердичівський монастир став осередком не тільки релігійного життя та культу Марії в Україні, але й  осередком культури та доброчинності. Завдяки наявності власної друкарні та школи, він сприяв процесу поширення освіти. В монастирі видавалися богословські та проповідницькі книги,  словники, шкільні підручники, світські книги на історичну, політичну й господарську тематику та знамениті бердичівські календарі. У 1760—1800 рр. тут було видано 264 книги, а за всю вісімдесятирічну історію діяльності — 650.

Монастирська діяльність не подобалась Царській Росії. У 1866 р. царським урядом монастир було зачинено. Офіційною причиною скасування стало вбивство з-за рогу ігумена монастиря отця Салетія в ім'я св. Петра Ноласко Мартусевича, що сталося у 1864 р. Монастир зайняв київський генерал-губернатор. Приміщення використовувались різними урядовими установами. Адміністратором храму залишився отець Адріан Камінський (до самої смерті у 1872 р.). Після нього  Житомирська консисторія затвердила адміністратором парафії останнього кармеліта отця Бартоломея в ім'я благословенного Владислава з Гельньова (Матвія Бридицького), який був хранителем храму також до кінця своїх днів (помер у 1887 р). Після нього у постмонастирській парафії  настоятелем був отець канонік Рурський. Надалі, від 28 жовтня 1908 р., парафією керував отець-камергер Діонісій Бончковський. За час керування він зробив реставрацію костелу та викупив у влади фортечні мури. Останнім парафіяльним настоятелем від дієцезії був священник Антоній Грущинський (1909—1914 рр.). За час свого керівництва він продовжував реставрацію інтер'єру костелу.

У 1917 р. отці-єзуїти прийняли монастир та костел в Бердичеві в користування, виконавши необхідні ремонтні роботи.

Розділ V
Житомирська дієцезія в ХІХ та на початку ХХ століття

Впродовж 1799-1800 рр. єпископ Каспар Цецішевський видав 15 дозволів на відкриття нових публічних каплиць, а всього за період 1798-1827 роки в Луцько-Житомирській єпархії виникло 29 нових парафій. За 1798-1820 рр. єпископ висвятив 170 нових молодих священиків як єпархіальних, так і представників орденів (не враховуючи дияконів, субдияконів та ін.). В 1805 році було закінчено будівництво нового кам'яного костелу в с. Ліщин (Житомирський деканат), який  освячено наступного 1806 року прелатом Ріддігом з дозволу Цецішевського. А з 1807 року під пильним наглядом єпископа починається реконструкція видатної в майбутньому архітектурної споруди, знаменитого храму св. Варвари в м. Бердичеві, освячення якого відбулося по закінченню робіт лише в 1826 р.

Возносяться храми і в  Самгороді (1822) та Білопіллі (1818). Не лишається поза увагою єп.Каспара Цецішевського і Житомирщина. В с. Миропіль (Новоград-Волинський деканат) в 1820 році закінчено будова костелу св. Антонія. Через деякий час, в 1828 р., відкрито для парафіян новий кам'яний костел в ім'я Пресвятої Богородиці в с. Кодня (Житомирський деканат). Така ж радість прийшла в 1826 році й до мешканців Івниці (Житомирський деканат), де на пагорбі вознісся храм св. Йоана Хрестителя. Трохи з історії  останнього костелу. До якої парафії належали  івницькі католики в середині XVIII ст., сказати важко. Відомо, що в 1761 р. Івниці надано привілей міста і, зрозуміло, постало питання про окрему парафію. В 1783 р. о. Юзеф Чернецький власними коштами збудував в містечку костел та монастир і запросив для організації постійної душпастирської діяльності монахів-францисканців (конвентуальних). Костел, що ім’я св. Йоана Хрестителя,  згорів під час пожежі в 1808 р. Новий кам'яний храм почав будувати інший власник містечка барон Юзеф Шадуар (протестант за віруванням, авт.). Саме цей костел і було освячено в 1826 році. Додаймо, що в 1832 р. монастир закрили, але парафія ще існувала п'ять років під керівництвом францисканців.

На початку ХІХ століття в в дієцезії діяли костели в наступних містах і селах: Кодня, Котельня, Івниця, Ліщин, Житомир (єпархіальний), Житомир (францисканців), Троянів, Краснопіль, Чуднів (єпархіальний), Чуднів (францисканців), Любар, Бердичів (єпархіальний), Бердичів (кармелітів).

Каплиці: Левків, Слобідка, Коровинці, Карповці, Ожарівка, Волиця, Кириївка, Стетківці, Бураківка, Лемеші, Андрушівка. В 1825 році єпархія складалася з 10 деканатів: Житомир, Луцьк, Дубно, Володимир, Рівне, Ковель, Острог, Заславль (суч. Ізяслав), Кременець, Овруч, що об'єднували близько 120 парафій.

На початку XIX сторіччя єп. Каспару Цецішевському допомагали розвивати дієцезію троє єпископів-суфраганів, призначення яких він спромігся добитися в 1804 році. 20 серпня 1804 року на ці посади призначено священників Яна Підгородецького (1741—1832), Андрія Холоневського (1744—?) та Єроніма Стройновського (1752-1815). Щоб  краще зрозуміти становище, в якому знаходилась римсько-католицька Церква в першій чверті XIX сторіччя в Росії,  наведемо лише декілька прикладів Указів імператора Олександра І: 25 жовтня 1807р. «Про наказ римсько-католицькому духовенству не дозволяти приєднання уніатів до римської Церкви». 25 липня 1810 р. «Про створення Головного управління духовних справ іноземних вірувань» (підконтрольне Сенатові). 23 грудня 1812 р. «Про заборону присутності в Межових Судах депутатів від римсько-католицького Духовенства». 14 липня 1819р. «Про заборону римсько-католицькому Духовенству будівництва своїх церков без потреби» (функції контролю надавалися губернським адміністраціям). 13 березня 1820 р. «Про вигнання з Росії єзуїтів та закриття Полоцької єзуїтської академії». 21 жовтня 1820 р. «Про передачу Дерманського монастиря Волинської губернії (Дубнівський повіт) у володіння греко-російського духовенства з усім церковним майном та капіталом». (На підставі того, що начебто монастир побудований князем Острозьким для ченців Східної Церкви, а, керуючи монастирем, василіяни незаконно перейшли під владу латинського духовенства). 20 жовтня 1825 р. «Про надання Сенатові повноважень виносити рішення в справах по іновірцях, засуджених за вбивство або інші тяжкі злочини, якщо цей іновірець прийме віру грецького обряду, відміняти та не виконувати ті рішення».

Указ про від 13 березня 1820 р. «Про вигнання з Росії єзуїтів  та закриття Полоцької єзуїтської академії». Особливим чином він вплинув на місії єзуїтів в с. Романів. До цього селища в 1810 року  за запрошенням сенатора Юзефа Августа Іллінського прибули отці ієзуїти -  о. Вінцентій Рациборський та о. Юзеф Цитович. Було зроблено спробу організувати декілька навчальних класів, які в 1812-1813 рр. трансформувалися в початкову школу. Розташувалася вона в одному з будинків графа і утримувалася за його кошти. Учні навчалися граматики та синтаксису. В 1816 р. додалися вивчання поетики, риторики, німецької мови. Спочатку в школі навчалося 9 дітей, а в 1817 році вже 12. Саме тоді в Іллінського остаточно сформувався задум реорганізувати цю школу в навчальний заклад вищого рівня.

В 1818-1819 рр. на викладацькі посади запрошено 18 єзуїтів. В початкових І—IV класах, крім згаданих дисциплін вивчали також катехизм, польську граматику, історію, географію, арифметику. В V-VІ класах викладали християнську етику, історію Риму,  Іспанії та Португалії, геометрію, ботаніку, психологію, космографію, цивільну архітектуру, німецьку та французьку мови. Фактично було закладено новий колегіум. Але в березні 1820 р. вийшов  вже згаданий указ імператора Олександра І, тож єзуїти змушені були залишити Романів. Напівзбудовані приміщення костелу та колегіуму були передані в розпорядження сестер-візиток.

Наступник Олександра І, його молодший брат Микола І (1825-1855) не відзначався особливою лояльністю до Апостольського Престолу.  В цей час погіршується стан здоров’я єпископа Цецішевського, який з 23 червня 1828 року  стає митрополитом Могильовським та адміністратором Віленської дієцезії. 28 квітня 1831 єпископ Каспар Цецішевський закінчує свій земний шлях; поховано його в луцькому кафедральному соборі свв. апп. Петра і Павла.

З 1831 року на стан римсько-католицької Церкви в російській імперії почали впливати політичні наслідки листопадового повстання. На підставі матеріалів розслідування урядових комісій у Волинській та Подільській губерніях, а також в Царстві Польському було заявлено, що в його підготовці і моральній підтримці приймали активну участь католицькі священники. 19 липня 1832 року вийшло розпорядження Міністра внутрішніх справ, затверджене імператором Миколою І, про закриття багатьох монастирів, які з точки зору влади мали недостатню чисельність монахів чи монахинь (пропонувалося мінімальна чисельність 10 осіб), мали недостатньо коштів на існування і начебто не відповідали своєму призначенню. Наводився аргумент, що на 2,5 мільйони католиків існує 300 монастирів і це дуже багато в порівнянні з ситуацією в православ'ї. На підставі згаданого указу були ліквідовані монастирі францисканців в Борщагівці (зараз це Вінницька обл.), Дружкополі (суч. с. Журавники  Луцького р-ну), Івниці, Корці, Кременці, Лисянці (суч. Черкаська обл.), Ляховцях (суч. смт Білогір’я в Хмельницькій обл.), Шумську (Житомирський район, село знищено у 1946 році, на його місці знаходиться  танковий полігон) та в Чуднові, отців-маріанів в Берездові (суч. Шепетівський район Хмельницької обл.), кармелітів в Дорогостайську (суч. Малі Дорогостаї Дубненський район Рівненської обл.), Лабуні (суч. Новолабунь Полонського району), Кисиліні (Волинська обл.), Вишнівцях, Ушомирі і Олевську, домініканців в Бишеві, Козині, Камені-Каширському, Києві, Кульчинах, Невіркові, Овручі, Старокостянтинові, Тарговиці, Ходоркові, Чарторийську, Чорнобилі, августинців в Затуринцях, Кодні та Радехові, тринітаріїв в Берестечку.

У щоденнику діянь Вінницького капуцинського монастиря є запис про отримання монахами у вересні 1832 р.  з Петербурга від римсько-католицької духовної Колегії копію декрету про касації монастирів, де говориться, що на терені митрополії зачинено 191 монастир (без врахування тих, що були заборонені ще під час повстання), а залишилось 120.

В 1840 році ліквідовано Берездівський (Рівненський деканат) домініканський монастир, а храм передано дієцезії. 12 листопада 1842 року припиняє існування Житомирський францисканський монастир. За даними  Царської Росії в 1853 році їх  лишилося всього 6. За чотири роки дієцезія втратила 6 монастирів: Луцьк - кармеліти, домініканці (6/18 липня 1850 р.), та тринітарії, Яловичі - домініканці (6/18 липня 1850 р.), Луцьк і Бердичів - сестри милосердя.

Майже всі католицькі монастирі являли собою міцні осередки християнських громад, які мали власні костели та священників, а довкола них об'єднувалися віруючі. Так, наприклад, в 1852 році парафія Старокостянтинівського монастиря налічувала  4216 парафіян, Бердичівського - 2577, Ляховецького - 2035, Межиріч-Корецького - 1932,  Брусилівського - 1547. 6 липня 1850 р. указом царя Миколи І було скасовано ще 21 монастир в різних єпархіях держави. Трохи пізніше зачинено  ті монастирі, в яких перебувало менше 8 ченців. Після таких дій в Луцько-Житомирській єпархії станом на 1 січня 1863 року залишилось 9 монастирів, а на 1 січня 1885 р., з врахуванням і Кам'янецької єпархії, - лише 7.

В 1886 році ліквідовано монастир в Ходоркові, в 1887 - в Старокостянтинові, в 1888 - у Вінниці. В січні 1898 р. існував лише один - в Заславлі (суч. Ізяслав) (францисканці). Слід пам'ятати, що всі монастирі з костелами та каплицями та церковним майном, як правило, передавалися у володіння російської православної Церкви або ж у власність держави. Наприклад, обладнання навчальних лабораторій, учбові прилади та бібліотеку ліквідованого Любарського монастиря (домініканців) в 1864 році передано в розпорядження Київського військового учбового округу. Одночасно із закриттям католицьких монастирів держава втручається в право свободи віросповідання. У1832 році вийшов наказ про примусове прийняття православ’я дітьми від мішаних (православний з католиком) шлюбів  і  хрещення їх в православній церкві. З 1834 р. під страхом карної відповідальності католицькому духовенству заборонено навертати православних до своєї віри, а з 1836 року - католицьким священникам не дозволялося в своїх житлових будинках, костелах та монастирях мати працівників православної віри.

У ці важкі часи єпископом Луцько-Житомирським стає Михайло Пивницький (1827-1845рр.). Сакру єпископа він прийняв 24 квітня 1827 р. від Кам'янецького єпископа Франциска Мацкевича. Тоді ж очолив і духовну Колегію в Петербурзі. До управління Луцько-Житомирською єпархією приступив 28 квітня 1831 р.

За його допомогою будується кам'яний храм  на честь св. Яна Непомуцена в м. Дубно (1832), костел Різдва Христового в с. Вчорайше (Сквирський деканат, 1834 ). На кошти прарафіян і єпископа збудовано в 1838 році костел св. Теклі в Топорищі (Овруцький деканат); в цьому ж році з’явилася  дерев'яна каплиця в с. Островок біля Ковеля. В 1841 році єпископ  освячує храм св. Варвари в Бердичеві. 11 жовтня 1841 року було здійснено консекрацію новозбудованого храму св. Йоана з Дуклі в Житомирі. Через рік, 12 листопада 1842 року, указом царя Миколи І монастир отців францисканців в Житомирі було закрито. Майно і приміщення францисканського монастиря за рішенням консисторії 13 вересня 1845 року було передано Житомирській католицькій духовній семінарії. Таким чином, колишній францисканський храм в ім'я Яна з Дуклі набув назви семінарійного.
29 травня 1845 року помирає єпископ Михайло Пивницький.

Хто керував справами Церкви на Волині після смерті єпископа Пивницького, сказати  важко. Про існування суфраганів в цей час згадки не знаходимо. Є лише один документ, що підтверджує керівництво Луцько-Житомирською консисторією з червня 1845 року священником Станіславом Ловецьким. Це присяга на вірність імператору Миколі І за його підписом з найменуванням своєї посади - прелат-декан кафедральний, віце-офіціал консисторії і генеральний вікарій.

3 серпня 1847 року між Апостольським Престолом і Російською імперією було підписано  Конкордат, договір, що поклав початок  майбутнім взаємовідносинам між Римом та Санкт-Петербургом, а також захищав права католицизму в Російській імперії.  Під час ухвалення конкордату дійшли до згоди щодо висвячення єпископа для Луцько-Житомирської дієцезії. 3 липня 1848 року призначається новий єпископ на Житомирську кафедру - могильовський канонік Каспар Боровський.  Єпископську сакру він прийняв 18 грудня 1848 року. До керівництва ж паствою приступив 27 лютого 1849 року. Він намагається піднести стан духовного життя в єпархії відповідно до вимог часу, впроваджує деякі організаційні зміни для поліпшення керівництва дієцезією. 15 травня 1850 р. єпископ Боровський ліквідовує Новоград-Волинський деканат. За його розпорядженням Новоград-Волинський, Корець, Городище та Берездів відходять до Рівненського деканату, Полонне та Миропіль - до Заславського, а обидві Бердичівські парафії - до Липовецько-Махновського. Одночасно Монастирище підпорядковується уманському декану. За даними 1857 р. єпархія складалася з 17 деканатів, що об'єднували 172 парафій і 37 філій. З перших же днів перебування на посаді єпископ Боровський будує і реставрує костели, каплиці, переймається проблемами умов життя і праці духовенства, піклується про майбутнє Церкви і збільшує чисельність семінаристів у Житомирській духовній семінарії; більшість часу перебуває серед людей, добре розуміючи потреби та проблеми віруючих і стаючи на їх захист від свавілля царату. В 1856 році  після довготривалих обговорень та листування єп. Каспар Боровський спромігся переконати київського генерал-губернатора Аненкова частково поновити в правах і Бердичівський кармелітський монастир та не зачиняти його цілком.  Єпископ докладає чимало зусиль, аби посилити склад єпархіального духовенства і запрошує до єпархії багато молодих священників  - вихованців різних семінарій (Львів, Вільно), особисто підбираючи кадри та створюючи для них відповідні умови життя й опікуючись ними. Одночасно розширює Житомирську семінарію, збільшує кількість вихованців і готує власний фундамент для повноцінної душпастирської діяльності. В самому Житомирі він організовує щось на зразок курсів стажування молодих священників. Особливу увагу приділяв єпископ Боровський дотриманню вимог канонічного права стосовно освячення костелів та каплиць, проводячи величезну роботу з вирішення цього питання. Так, за участю єпископа освячено храми св. Вікентія Ферари в П'ятигорах (1850), св. Антонія Падуанського в Білопіллі (1851), св. Хреста Господнього в Іллінцях (1856), здійснено коронацію ікони Божої Матері в Бердичеві (1856), св. Трійці в Ліщині (1858), Різдва ПДМ в Коростишеві (1858), св. Архангела Михаїла в Камені-Каширському (1858), Непорочного Зачаття ПДМ в Макарові (1859), Успіння ПДМ в Лановцях (1860), Преображення Господнього в Ямполі (1860), св. Яна Непомуцена в Махновці (1859), св. Архангела Михайла у Володарці (1862), Непорочного Зачаття ПДМ в Шумську (1862), Преображення Господнього в Вахновці (1862); Успіння ПДМ в Умані (1866), св.Антонія Падуанського в Коритниці (1869). Не залишалася поза увагою єпископа і проблема виховання світської молоді в дусі справжньої християнської віри. Коштом Церкви будуються каплиці в Рівненській чоловічій гімназії (1856) та Новоград-Волинському дворянському училищі (1860).

Одночасно з початком та активізацією національно-визвольного руху в Польщі на початку 60-х років XIX століття почалися і додаткові репресії супроти католицизму. Чимало священників, небайдужих до долі свого народу, що  палко підтримували національну ідею, було засуджено та заслано у віддалені російські губернії. Єпископ Каспар Боровський намагався захистити своїх священників, вплинути на суворість рішень військових судів. Інколи це вдавалося. Але  в більшості випадків і він, незважаючи на свій авторитет в країні, був неспроможний протистояти агресії та свавіллю царських чиновників. 17 травня 1865 року наказом київського, подільського та волинського генерал-губернатора ліквідується Брусилівський капуцинський монастир. В червні костел передано до Луцько-Житомирської єпархії, а все його майно, будівлі та землі відійшли у власність держави. Монахів же відправлено до Старокостянтинівського монастиря. Аналогічним розпорядженням 17 вересня 1866 року генерал-губернатор Безак зачинив чоловічі кармелітські монастирі в Бердичеві та Кам'янці-Подільському, францисканців в Межирічці Острозькій, жіночий - домініканок у Кам'янці.

Рішенням царя Олександра II від 5 червня 1866 року ліквідується Кам'янецька єпархія, а її парафії долучені до Луцько-Житомирської дієцезії. Єпископ Антоній Фіалковський (ординарій Кам᾿янецької дієцезії) був відправлений до Криму.

8 серпня 1870 року єпископ Луцько-Житомирський і адміністратор Кам'янецький був висланий в Перм за відкритий супротив Російській владі щодо утисків прав католицької Церкви. Дозвіл повернутися з вигнання єпископ Боровський отримав лише в 1883 році від царя Олександра ІІІ, але лише в Плоцьк, де зайняв з 15 березня єпископську кафедру і  прожив до кінця своїх днів. Помер Каспар Боровський в Плоцьку 15 січня 1885 року. Під час заслання єпископа Каспара Боровського генеральним вікарієм і управляючим єпархією стає київський декан прелат Людвіг Брінк, 23 лютого 1872 року призначений єпископом-суфраганом Луцьким та Житомирським. Єпископські свячення він отримав 11 серпня 1872 року в Петербурзі з рук єпископа Антонія Фіалковського. Багато робив для розвитку релігійного життя, будучи людиною наполегливою і цілеспрямованою. 20 серпня 1874 року єпископ Людвіг Брінк, отримавши дозвіл від імператора, відправився у відпустку та на лікування до Варшави, де раптово помер 7 вересня. Згідно з заповітом 2.000 карбованців особистих збережень призначались Житомирському капітулу. Майно ж треба було продати, а отримані кошти витратити на організацію похорону та роздати бідним, сиротам і вдовам. Похований єпископ в Житомирі, біля каплиці св. Станіслава. Після  смерті єп. Людвіга Брінка  справами дієцезії керує його найближчий помічник прелат Томаш  Єжи Добшевич, який від 1842 року був професором в Київському університеті св. Володимира та ректором університетського костелу. Після ліквідації кафедри теології (близько 1866р.) переїхав до Житомира на посаду каноніка-сеньйора місцевого капітулу. В 1874 р. він  став  прелатом, в 1877 р - офіціалом консисторії, в 1880 р. - архідияконом. Помер 11 травня 1881 р. в Житомирі і похований поруч з могилою єп. Людвіга Брінка. Від 20 листопада 1874 року на посаду управляючого дієцезією з дозволу імператора було затверджено прелата Адама Крушинського, який керував справами дієцезії до осені 1876 року, а  в жовтні його було вислано до Симбірська. Можливою причиною заслання о. прел. Адама був його протест щодо волі імператора зачинити житомирську духовну семінарію, ректором якої з 1856 року був Крушинський. Після того, як о. Адама Крушинського вислано до Поволжя, імператор 24 грудня 1876 року затвердив на посаду управляючого Луцько-Житомирської єпархії прелата Максиміліана Рошковського, члена римсько-католицької духовної колегії. В квітні 1878 прелат внаслідок хронічної хвороби відійшов від справ керівництва єпархією, виїхав до передмістя Житомира на постійне проживання, а всі важелі управління передав прелату-декану Житомирського капітулу о. Кирилу Любовидському. Помер прелат Рошковський в 1878 році в Житомирі. Близько 1877—1878 рр. Луцько-Житомирська єпархія складалася з 16 деканатів і мала 154 прарафіяльні костели, 6 непарафіяльних костелів, 44 філії, 414 каплиць (приватні, загальні, в наукових закладах, на цвинтарях). Віруючих налічувалося  264356. Такі дані можна зустріти в тогочасній польській історичній літературі, де за основу взято  інформацію з «Енциклопедії Костелу» М. Новодворського (Варшава, 1879 р.). Досить тривала відсутність канонічно висвяченого вищого духовного пастиря в такій великій єпархії дуже турбувала Апостольську Столицю, тож  папа Лев XIII (1878-1903), який щойно очолив Апостольський Престол, знов розпочав узгодження з Петербургом щодо можливих кандидатів на цю посаду. До того ж в 1881 році імператором Росії стає Олександр III. Новий імператор спочатку, в 1881 році, дає дозвіл на відновлення функціонування Житомирської духовної семінарії, а пізніше, в 1883 році - і згоду на призначення ректора Петербурзької духовної академії о. Симона Козловського Луцько-Житомирським єпископом.
Козловський Симон Мартін (народжений 5.11.1819, з 13.05.1883 - єпископ Луцько-Житомирський) управління єпархією розпочав 26 червня. З того часу вся його діяльність була спрямована на поліпшення становища католицької Церкви на Волині та Поділлі.
На час приїзду єпископа в Житомир вже приблизно два роки  діяла місцева духовна семінарія,  і єпископ особисто зайнявся призначенням самовідданих і небайдужих священників на викладацькі посади та підбирав молодь для навчання в семінарії. На посаду ректора 23 вересня 1881 року рекомендовано о. Еразма Шатржицького, колишнього законовчителя та настоятеля костелу св. Олександра в Києві. В 1884 році єпископ пропонує кандидатом до складу Луцько-Житомирського капітулу о. Кароля Недзялковського, якому пізніше (1890) довірить керівництво семінарією. Слід зазначити, що  єпископ ніколи не залишав своєї літературної діяльності, залишаючись одним з найвидатніших на той час релігійним письменником в царській Росії. З-під його пера вийшли «Буквар Польський», «Біблійна історія», «Катехизм», «Рік церковний, або підручник для  католиків», молитовник «Служба Божа», «Великий і Святий Тиждень», «Чотири проповіді від єпископа Головинського», «Псалтир Давида», «Викладання християнської науки  римсько-католицької Церкви», «Євангеліє та лекції», «Святкові проповіді» й багато інших.

Кількість вихованців в Житомирській семінарії зросла з 10 (1881) до 62 (1888). Будівництво ж в цей час, виходячи зі скрутних фінансових можливостей, в більшості обмежувалося ремонтом храмів (Ліщин, Ушомир, Кодня, Сокуль, Рівне, Коритниця). Хоча деінде і мали місце розбудови невеличких каплиць, наприклад, на Київщині в Макарові (1884) та селищі Тараща (1887). Не спромігся він протистояти і діям уряду царської Росії, за пропозицією якого імператор Микола II 28 червня 1891 року закрив Дедеркальський монастир францисканців-реформатів.

14 грудня 1891 року рішенням папи Лева XIII архієпископом могильовським  призначено єпископа Симона Козловського. 5 березня 1892 р. останній  передав тимчасове керівництво обох дієцезій до рук суфрагана Любовидського і 9 березня виїхав до Санкт-Петербурга.   Помер   архієпископ Симон   Мартін Козловський 14 листопада 1899 року в Петербурзі. В управлінні дієцезією Луцько-Житомирською єпископу Симону Козловському допомагав єпископ-суфраган Кирило Любовидський, який  з відходом від справ прелата Рошковського з квітня 1878 року почав виконувати обов'язки управляючого єпархією. На цю посаду о. Кирила затверджено наказом імператора Олександра II 14 вересня 1878 року. Перебуває на ній він до часу призначення єпископа Симона Козловського.  19 березня 1881 р. освятив каплицю на честь св. Йосифа в Бородянці (суч. Київська обл.). В 1884 р. консекрував костел в Малині (Радомишльський деканат), в 1886 р. - костел св. Архангела Михаїла в Острополі (Житомирський деканат), в 1890 р. - костел св. Йоана Хрестителя в Івниці. 24 березня 1884 року о. Кирила Любовидського іменовано єпископом-суфраганом Луцьким та Житомирським. Після переїзду єп. Симона до Санкт-Петербургу єп. Кирило Любовидський тимчасово з 9 березня 1892 р. керує єпархіальними справами. Наказом імператора Олександра III 7 травня 1892 р. його затверджено на посаду управляючого Луцько-Житомирської та Кам'янецької єпархій. 2 серпня 1897 року іменовано єпископом Луцьким та Житомирським, а також апостольським адміністратором Кам'янецьким. В цей же день на посаду єпископа-суфрагана єпархії призначений професор і ректор Петербурзької академії отець Болєслав Ієронім Клопотовський. Сакру єпископів ці обидва достойні священники отримали 27 листопада 1897 року в костелі св. Катерини в Петербурзі з рук архієпископа митрополита Симона Козловського. 2 липня 1898 року єпископ Кирило Любовидський помер. Похований в Житомирі на католицькому цвинтарі. Надгробний камінь не зберігся. Таким чином, справи керівництва Луцько-Житомирської єпархії перейшли до вищезгаданого єпископа-суфрагана Болеслава Клопотовського.

Клопотовський Болєслав Ієроним, 14 грудня 1899 р. призначений єпископом-ординарієм Луцько-Житомирської єпархії, а також адміністратором Кам'янецьким. Але сталося так, що  напередодні в Петербурзі помер архієпископ Симон Козловський, і головна кафедра в Росії знов залишилися осиротілою. Єпископ Болеслав був призначений 15 квітня 1901 року на посаду митрополита. Таким чином і єпископ Клопотовський не мав можливості багато працювати в Луцько-Житомирській єпархії. Помер архієпископ 24 лютого 1903 року в Петербурзі.

Наступним єпископом в Луцько-Житомирській дієцезії призначений папою Левом ХІІІ 15 квітня 191 року Кароль Антоній Недзялковський. За час перебування єп. К. Недзялковського на території Луцько-Житомирської єпархії, а також Кам'янецької, адміністратором якої він одночасно залишався, побудовано більше  10 храмів. Зокрема, це храми в м. Сокуль (1908-1909 рр., Луцький деканат), с. Новий Завод (1906 р., Новоград-Волинський деканат), с. Ємільчине (1909р., Новоград-Волинський деканат), м. Терешки (1908-1910 рр., Старокостянтинівський деканат), м. Вишевичі (1908-1910 рр., Радомишльський деканат), м. Фастів (1907-1910 рр., Київський деканат), с. Махновка (1905 р., Липовецько-Бердичівський деканат), м. Купичів (Володимирський деканат, 1907-1911 рр.), каплиці в Забрудді (1905 р., Житомирський деканат), Яблонному (1910 р., Новоград-Волинський деканат), Саливоньках (1908 р., Київський деканат) та на цвинтарі в Новограді-Волинському (1905 р), повністю реконструйовані костели в Шумбарі (1905 р., Кременецький деканат) та Баранівці (1908 р., Новоград-Волинський деканат). За підтримки єпископа в 1909 році було  врешті закінчено будівництво нового другого католицького храму в Києві, який отримав ім'я св. Миколая, а першим настоятелем храму в 1909 році став о. Йосиф Змігродський.

З ініціативи єпископа в Житомирі утворюється «Волинська Громада взаємодопомоги римсько-католицькому духовенству», головною метою якого була матеріально-грошова допомога хворим та нездатним до душпастирської діяльності або ж нужденним священникам. В цей час в Житомирі також існували ще два католицькі громадські об'єднання. Це «Римсько-католицька благодійницька громада» (м. Житомир, пл. Соборна), замісником голови якої на громадських засадах був о. Теофіл Скальський, та «Християнська католицька спілка працюючих жінок «Дзвігня» (м. Житомир, вул. В.Бердичівська, будинок Лашкевича). Встановлено також, що в 1905-1906 рр. в Києві функціонувало «Римсько-католицьке товариство доброчинності» (пров. Десятинний, 7). Президентом товариства був обраний отець-канонік Казимир Ставинський (  13 грудня 1914 р. у Львові).
Торкаючись  взаємовідносин російської держави і католицької Церкви, неможливо оминути й   факту обрання  на початку століття царським урядом нової тактики боротьби з можливістю поширення католицизму. За кожним випадком навернення православного, незалежно від суб'єктивних мотивів чи обставин, порушувалась карна справа, і окружні суди методично, формально дотримуючись літери закону, виносили вироки священникам. Як правило, це було 3-6 місяців відлучення від парафії та позбавлення на цей час права   займатися душ пастирством взагалі.
За часи свого керівництва єпископ Король Недзялковський значно збільшив чисельність семінаристів в семінарії, заповнив вакансії в багатьох парафіях, особливо вікаріями, яких практично ніде не було; значну групу священників похилого віку, фізично нездатних керувати парафіями, відправив на заслужений відпочинок, а на їх місця призначив молодих і енергійних пастирів. Близько 30 священників, байдужих або  нездатних з моральних засад виконувати душпастирську діяльність, взагалі позбавив парафій і вилучив з єпархії. Загальна кількість священників зросла з 300 в 1901 році до 335 в 1910 р. Цілком оновлено склад капітулу та консисторії, єпископської курії, посилено кафедральне керівництво. Практично в половині навчальних закладів Волині та Київщини на посади викладачів   Закону   Божого   було   призначено   нових  - молодих   випускників семінарії. Зламано негативну традицію частої, через 2-3 роки, зміни священників в парафіях. Але здоров'я єп. Кароля погіршилося, і в листопаді 1910 року він відмовився від керівництва дієцезією, всі свої повноваження передавши суфраганові Лонгинові Жарновецькому  та  звернувшись з відповідним листом до Пія X. Останні тижні життя він був практично прикутий до ліжка. Помер єпископ Кароль Недзялковський 24 березня 1911 року і похований на Житомирському цвинтарі біля каплиці св. Станіслава.

Після смерті єп. Кароля Недзялковського в 1911 році, за пропозицією колегіального керівного органу та римсько-католицької духовної колегії (Петербург) для більш ефективного управління справами Церкви було обрано  управляючого дієцезією. Ним став прелат Антоній Баєвський, який відповідав за підготовку семінаристів, завідував кадровими та деякими фінансово-господарськими питаннями. Єпископ же сконцентрував свою працю на виконанні душпастирської діяльності, духовної роботи в парафіях, а також репрезентував єпархію у відносинах з державними органами.
В 1910 році єпископ Лонгін Жарновецький бере участь в консекрації нового храму в с. Вишевичі (Радомишльський деканат), а в 1911 році в с. Терешки (Старокостянтинівський деканат).
Помер Лонгін Жарновецький 15 вересня 1915 року в Житомирі. Похорон відбувся 18 вересня на місцевому католицькому цвинтарі, похоронну Месу відправив отець  канонік Йосиф Мурашко.
Впродовж двох місяців 1915 року Луцько-Житомирська єпархія втратила обох керівників. Тимчасово рішенням капітулу на посаду управляючого єпархією обраний отець Густав Яловицький. Обов'язки управляючого єпархією о. Густав Яловицький виконував до 2 лютого 1917 року, після чого повернувся до монастиря в Заславль.
Це був важкий час. Йшла Перша світова війна. Лінія фронту проходила через територію єпархії. Страждали віруючі, страждали священники, потерпали церкви і каплиці. Дуже гостро постала проблема найшвидшого призначення нового єпископа. Однак лише 16 жовтня 1916 року ним став  віце-декан Житомирської кафедри о. Ігнатій Дубовський. Консекрація відбулася 15 січня 1917 року в костелі св. Катерини в Перебурзі. Вже 2 лютого 1917 року єпископ приступив до виконання своїх обов'язків в Житомирі. Враховуючи майже дворічну відсутність в єпархії повноправного управління, Дубовський одразу ж вирішує посилити колегіальні органи її керівництва. Вже 8 квітня він призначає єпископа-суфрагана Михайла Годлевського прелатом-препозитом, каноніка і ректора семінарії Йосифа Мурашка - деканом, каноніка і викладача житомирської марійної жіночої гімназії, Яна Загурського - прелатом архідияконом, каноніка і настоятеля київської парафії св. Олександра,  о. Теофіла Скальського - прелатом кустошем,  законовчителя II чоловічої та III жіночої житомирських гімназій і секретаря єпархіальної канцелярії о. Андрія Федуковича - каноніком канціонатором місцевого капітулу.
Єпископу вдалося знизити негативну тенденцію 1911—1916 рр. щорічного зменшення прийому кандидатів  до Житомирської семінарії, оскільки  раніше за єпископа Кароля Недзялковського (1908—1910 рр.) вступало до семінарії 18—20 хлопців кожного навчального  року, а в останні роки - всього  до 6-8 семінаристів. За дозволом єпископа в 1917 році до семінарії прийнято 16 юнаків, а наступного року вже 18. Також він допоміг організувати  в Білій Церкві спільноту сестер-бенедиктинок. В 1917 році робив спробу  видавати в Житомирі «Tygodnik Kresowу». Існують припущення, що декілька номерів цього часопису побачили світ в 1917—1919 роках, але знайти в українських архівах принаймні один з примірників «Tygodnika» поки що  не вдалося.

Після лютневих подій в Петербурзі, в березні-квітні 1917 року в Києві створено Центральну Раду, яка взяла виконавчу владу в свої руки, 23 червня 1917 року проголосивши незалежність  України в складі Росії. Ставлення до католицької Церкви було досить лояльне, як і в цілому до свободи вірувань, чому сприяли ліберально-демократичні погляди вищого державного керівництва М. Грушевського, В. Винниченка та ін. Великі надії на поліпшення становища католицької Церкви подавала постанова Тимчасового уряду на чолі з Олександром Керенським (Петроград) від 2 вересня 1917 року, яка скасовувала всі дискримінаційні акти царизму і надавала їй аналогічні з православ’ям права. 17 липня 1917 року повернуто отцям-капуцинам монастир у Вінниці, а 28 серпня - славнозвісний монастир кармелітів у Бердичеві.

Розділ VI
Період масових репресій щодо духовенства та вірних дієцезії з 1917 року до 1941 року. Остаточне знищення структур дієцезії Радянською владою.

Поступово, почавши з літа 1917 року, Україну охоплює хаос. Анархію несуть відступаючі бійці Південно-Західного та Румунських фронтів, а  в грудні починається військове протистояння з більшовиками. Після тимчасового перебування при владі в Києві більшовиків (лютий-березень 1918), Україна була окупована німцями, які спочатку підтримали повернення Центральної Ради, а потім, 28 квітня 1918 року її ж і розігнали. Влада переходить до рук гетьмана Скоропадського, а пізніше в листопаді 1918 р. - до самопроголошеної Директорії. І все це в умовах практично безперервної громадянської війни. Після повернення більшовиків в лютому 1919 року до Києва протистояння спалахує з новою силою. Часто вже неможливо було зрозуміти, хто проти кого воює. Західні регіони (Луцьк, Львів) зайняли польські війська, а по центральних та північних (Житомирщина, Проскурівщина, Черкащина) влітку 1919 прокотилися небачені за своєю жорстокістю петлюрівські погроми. Здається, що лише після приходу регулярних польських військ на більшість території Правобережної України (станом на серпень 1919 р. - це Західне Поділля та Волинь по р. Случ, а навесні 1920 року ще й Полісся та Київ) і домовленості Варшави з керівництвом УНР про допомогу в підтримці та захисті демократичних інститутів влади, на цій багатостраждальній землі заблищав промінь надії на мирне життя, а отже, і на подальший розвиток католицької Церкви.

У цей важкий і складний час багато священників залишалися в своїх парафіях, Словом Божим підтримуючи людей в  лиху годину. І тоді ж з'явилися перші жертви громадянської війни та більшовицького терору - священники Михайло Дзендзик (1866 р., св. 1889, настоятель в Межибожі Летичівський деканат), Семен Баварський (1867 р., св. 1895, адміністратор у Волочиську Старокостянтинівського деканату), Кароль Баран (1882 р., св.1906 р., адміністратор в Турійську Ковельського деканату), Казимир Мазур (1889 р., св. 1914 ), Теофіл Шептицький (1871 р.н, св. 1907 р., адміністратор Уланова Літинського деканату).

Впродовж 1918-1919 рр. керівництво єпархії перебувало в Житомирі. Семінарія також функціонувала, і за даними ректора отця - каноніка Флоріана Чижевського на 20 січня 1919 року в ній навчалося 57 семінаристів.

15 березня 1919 року єпископ Дубовський в домашній каплиці висвятив молодих священників Миколу Бродецького, Станіслава Вороновича та Генріха Ветманського. Чин субдияконів надав Олександру Чабану, Станіславу Словінському, Віктору Кривенчуку, Богдану Ягодзинському, Едварду Студзинському. 7 квітня 1919 р. висвятив на дияконів Юзефа Щасного та Болеслава Жилінського. Після встановлення в місті влади більшовиків семінарія, ймовірно, в травні-червні переїхала до містечка Олика (Дубнівський деканат), що перебувало вже під владою Польщі.

Єпископ Ігнатій Дубовський ще деякий час залишався в місті, але на початку серпня 1919 його заарештували працівники ВЧК. Який злочин було інкриміновано керівнику єпархії, можна лише припускати. Однак майже одразу єпископа звільнили на вимоги і віруючих, і численної єврейської громади. Справа в тому, що 1918-1919 рр. єпископ надавав притулок багатьом жертвам єврейських погромів не лише в храмі св. Софії, а й у своєму домі. Однак передчуття неминучої розправи з боку керівництва місцевого ВЧК змусило єпископа Ігнатія Дубовського залишити Житомир. Одразу ж після цього інциденту він перебрався до Луцька.

Весною 1920 року майже вся територія Луцько-Житомирської та Кам'янецької єпархій була звільнена від більшовиків польською армією. В парафії почали повертатися священники і відновлювати релігійне життя.

Але політична ситуація знов змінилася. Під тиском кінноти Будьонного поляки в червні 1920 року почали відходити на захід. Ця історична подія виявилася трагічною для католиків України. Повернення більшовиків та встановлення радянської влади несло катастрофічні наслідки для Церкви - кров та страждання віруючих і священників, знищення храмів і руйнацію організаційних церковних структур. Багато талановитих і далекоглядних душпастирів добре розуміли, що очікує і їх, і парафіян в умовах комуністичної диктатури. І далеко не всі католицькі священники залишилися на території України. Так, у багатьох з них не вистачило мужності добровільно лишитися в лігві звіра, але не будемо осуджувати священників, що виїхали до Польщі, адже кожному з них загрожувала смерть. І тим героїчнішим видається  подвиг тих душпастирів, які мужньо залишилися з парафіянами, захищаючи справу Господа.
29 червня 1920 року єпископ Ігнатій Дубовський перебував в колегіальному костелі с. Олика, де очолив урочистості з приводу закінчення чергового навчального року єпархіальної семінарії. Однак в той же день всім викладачам і вихованцям на чолі з єпископом довелося евакуюватися до Гнєзна, оскільки більшовики вже перебували в м. Цумань на відстані декількох кілометрів.

На початку 20-х років, мешкаючи в Луцьку, єпископ ще намагався якось керувати діяльністю тієї частини єпархії, яка відійшла під владу СРСР. Він відродив життя духовної семінарії, і в 1920-1922 рр. дозволив декільком її вихованцям (Романовський, Дунін-Вонсович, Словінський, Ловейко, Котвицький, Чабан та ін.) нелегально повернутися в Україну для душпастирської роботи. В 1923 році клопотав про отримання дипломатичного паспорту з метою візитації власної єпархії. Однак ізольованість більшовицької держави від зовнішнього світу зростала, і підтримувати зв'язки зі священниками в СРСР стало практично неможливо.

Враховуючи такі обставини, в 1925 році єпископ Ігнатій відмовився від керівництва єпархією і переїхав на запрошення Пія XI на постійне проживання до Риму. Виконував обов'язки радника папської комісії «Pro Russia», відвідав в якості візитатора католицькі парафії в США та Канаді. Помер 10 березня 1953 року і похований в Римі.
Виходячи з тодішнього політичного становища та інтересів Церкви, папа Бенедикт XV 22 вересня 1918 року приймає рішення про відродження самостійного існування Кам'янецької дієцезії . Її єпископом 10 лютого 1919 року призначено о. Петра Маньковського (1866-1933). Таким чином від Луцько-Житомирської єпархії відокремилося 10 деканатів, які складалися з 96 парафій та налічували понад 320 тис.вірян.
Встановлений внаслідок Ризької мирної умови (18.03.1921р.) між Польщею та Росією новий державний кордон пройшов через Волинь та Поділля. Отже, з давньої Луцько-Житомирської єпархії на польському боці лишилися 6 деканатів - Дубнівський, Ковельський, Кременецький (за винятком Ямполя), Луцький, Рівенський та Володимирський, а також декілька парафій Новоград-Волинського (Корець, Невірків, Межеріч-Корецький) та Заславського (Острог, Тайкури, Мізоч) деканатів, що налічували 83 парафій та близько 162 тис.вірних.

На радянському терені лишилося 11 деканатів: Житомирський, Овруцький, Новоград-Волинський, Старокостянтинівський, Заславський, Київський, Радомишльський, Липовецько-Бердичівський, Сквирський, Уманський і Звенигородський, що об'єднували 98 парафій та понад 350 тис. віруючих.
Ось як виглядав склад парафій фактично вже лише Житомирської єпархії на початку 1921 року, тобто після встановлення примирення між Польщею та Росією:

Житомирський деканат:

Житомир (св. Софії), Житомир (Семінарійний), Любар, Чуднів, Романів, Краснопіль, Котельня, Троянів, Остропіль, Ліщин, Кодня, Івниця; Новоград-Волинський деканат:
Новоград-Волинський, Ємільчине, Слобода Чернецька, Полонне, Баранівка, Миропіль, Пуліни, Городниця, Бараші, Берездів, Покостівка (філ.); Овруцький деканат: Велідники, Ушомир, Овруч, Топорище, Народичі, Олевськ, Горошки (філ.), Ягодинка (філ.); Радомишльський деканат: Брусилів, Коростишів, Хабно, Іванків, Вишевичі, Малин, Розважів, Горбулів, Чорнобиль, Радомишль (філ.); Київський деканат: Київ (св. Олександра), Київ (св. Миколая), Біла Церква, Мотовилівка, Ржищів, Василів, Макарів, Рокитне, Бишів, Фастів, Канів (філ.); Сквирський деканат: Ружин, Володарка, Дідівщина, Новоселиця, Топори, Борщагівка, Паволоч, Вчорайше, Ходорків, Сквира (філ.), Руде Село (філ.), Новофастів (філ.); Липовецько-Бердичівський деканат:

Бердичів (св.Варвари), Бердичів (кармеліти), Погребище, Липовець, Білилівка, Махновка, Білопілля, Козятин, Зозівка, Іллінці, Самгородок, Вахнівка, Оратів, Богудзенка (філ.), Халаімгородок (філ.), Довжик (філ.), Ситківці (філ.), Лопатин (філ.), Дашів (філ.); Уманський деканат: Ставище, Тетіїв, Богуслав, Кошовата, Умань, П'ятигори, Монастирище, Корсунь(філ.), Пеньонжків (філ.); Звенигородський деканат:

Звенигородка, Лисянка, Сміла, Златопіль, Антонівка, Мошни, Тальне (філ.), Ведмедівка (філ.), Стеблів (філ.); Старокостянтинівський деканат: Старокостянтинів, Базалія, Кульчини, Волочиськ, Купіль, Теофіполь, Бутівці, Терешки (філ.), Красилів (філ.); Заславський деканат: Заславль (св. Йосифа), Заславль (св.Йоана), Заславль (францисканці), Білогородка, Кунів, Кривін, Лабунь, Славута, Шепетівка (філ.), Гриців (філ.); Кременецький деканат (решта): Ямпіль.

На початку 20-х років ці всі парафії були розташовані на терені Волинської (радянська частина) та Київської губерній. До речі, відмітимо одразу, що при порівнянні з сучасним адміністративним розподілом України, в цьому списку виявиться багато населених пунктів, які зараз входять до складу Вінницької, Кіровоградської, Рівненської та Хмельницької областей, котрі, в свою чергу не є вже територією сучасної Київсько-Житомирської дієцезії.

Якщо повернутися до 1920 року, то в кожній державі, в абсолютно різних соціально-політичних умовах існували фактично самостійні римсько-католицькі єпархії. На території Польщі - Луцька, в Україні - Житомирська, що дорівнювала близько 5/6 площі у минулому Луцько-Житомирської дієцезії, канонічно ж і першою, і другою керував з Луцька єпископ Ігнатій Дубовський.
На підставі деяких посередніх даних можна зробити висновок, що обов'язки управляючого єпархією і генерального вікарія виконував в 1920-1922 рр. отець прелат Антон Ставінський, який мешкав в Житомирі.

11 травня 1920 року єпископ, передбачаючи повернення на Київщину та Волинь більшовиків, призначив ще одного генерального вікарія в районах, недосяжних його владі. Ним став настоятель костелу св. Олександра (Київ) о. Теофіл Скальський. Фактично після смерті о. Антонія Ставінського (1922-1923 рр.) він керує всіма справами в дієцезії, координує питання призначення настоятелів, намагається протистояти тиску радянської влади на Церкву та арештам священників, підтримує зв'язок і з Луцьком, і з Римом. Після відмови єпископа Ігнатія в 1925 році від своїх повноважень і розриву персональної унії між Луцькою та Житомирської діє цезіями, о.Теофіл Скальський отримав посаду апостольського адміністратора самостійної Житомирської дієцезії. Офіційне призначення було підтверджено 31 березня 1926 року під час візиту в Київ єпископа М. Д'Ербін'ї. Але хмари наступних репресій вже збиралися над священником.

9  червня 1926 року його заарештовано Київським відділом ДПУ УРСР і звинувачено в контрреволюційній антирадянській діяльності.

По закінченні попереднього слідства 1 жовтня 1926 року о. Теофіл переведений до Лубенської в'язниці (Москва), де  провів майже 9 місяців. В червні 1927 року його переведено як політв'язня до Бутирської тюрми. В грудні 1927 року розпочинається судовий процес над священником. 28 січня 1928 року отця Теофіла засуджено до 10 років концтаборів з позбавленням  громадянських прав на 5 років та конфіскацією майна. Лише 15 серпня 1932 року він отримав звістку про майбутнє звільнення і депортацію до Польщі. Його було внесено до списку в'язнів для обміну на радянських полонених на підставі Ризьких домовленостей 1921 року. Життєвий шлях о. Теофіла Скальського скінчився 12 квітня 1958 р. в в м. Мшана Дольна в Польщі, де останні роки свого життя він служив настоятелем. 
Ще одним генеральним вікарієм на радянському терені призначений отець Андрій Федукович, настоятель кафедрального храму св. Софії в Житомирі.
Вперше заарештований Волинським відділом ДПУ 4 листопада 1923 року. Другий арешт 9 травня 1924 року зламав його психічно.  16 листопада 1924 року о. Андрія звільнили, і він повернувся до Житомира. А вже 4 березня 1925 року сталася трагедія. Знаходячись на березі річки Тетерів, отець Андрій Федукович облився  бензином і спалив себе.
Апостольський адміністратор отець прелат Теофіл Скальський  у квітні 1925 року, передбачаючи свій неминучий арешт, призначив генеральними вікаріями апостольского адміністратора о. Казимира Наскренського (1878-1950) та о. Станіслава Яхневича (1888-1937). Факт ув'язнення о. Теофіла Скальського наклав  обов'язки виконання функції апостольського адміністратора  на о. Казимира.

Після арешту о.Теофіла Скальського з 1926 року о. Казимир фактично керує нелегальною підготовкою майбутніх священників - Йосифа Ковальського, Андрія Рибалтовського і Станіслава Гжегожевського. Перші два вихованці підпільної духовної семінарії висвячені 4 грудня 1928 року в Петрограді єпископом Антонієм Малецьким - активним прихильником утворення “розарієвих кіл” серед віруючих, особливо в умовах закриття храмів та перешкод з боку влади відправляти богослужіння. Арештований Київським ДПУ 27 липня 1929 року. Засуджений 27 червня 1930 року Надзвичайною сесією Верховного Суду УРСР до 10 років концтаборів. У 1930 році знаходився в політізоляторі Ярославської тюрми, а 15 вересня 1932 року виїхав до Польщі в рамках обміну полоненими згідно з Ризькими домовленостями. Помер у 1950 році.
Повертаючись до кінця 20-х років, можна стверджувати, що, незважаючи на арешти о. Теофіла Скальського та о. Казимира Наскренського, католицька Церква в дієцезії ще продовжувала існувати. Ще знаходилися на свободі о. Йосиф Кучинський (Новоград-Волинський), о. Павло Велік (Котельня), о. Рибалтовський (Погребище), о. Марк Пузиновський (Олевськ), о. Болеслав Блехман (Київ), о. Сигізмунд Зих (Малин), о. Йосип Козинський (Бердичів, Ружин). Функції управляючого дієцезії з 1929 року починає виконувати, як  це і було вирішено ще з о. Теофілом Скальським, священник Станіслав Яхневич, настоятель собору св. Софії в Житомирі.  Впродовж довгих шести років він  намагатиметься врятувати Церкву від остаточного знищення і мужньо зійде на власну Голгофу. О. Станіслав  був секретарем канцелярії Луцько-Житомирської дієцезії в 1917-1919рр. Але з переїздом керівництва дієцезії до Луцька вирішив залишитися душпастирювати на Житомирщині, й на початку 1920 року призначений на посаду вікарія кафедрального храму св. Софії. В 1920-1924 рр.  він був настоятелем Чуднівського храму  Хреста Господнього. Після арешту о. Андрія Федуковича (11.05.1924 р.) повертається  до Житомира і знову виконує обов'язки настоятеля кафедрального храму. Арештований 29 липня 1935 року в Житомирі працівниками Волинського управлінням НКВС. Постановою Особливої Наради при Колегії НКВС від 14 травня 1936 року за статтями 54-4 і 54-11 КК УРСР його засуджено до 5 років концтаборів. Відбувати покарання відправлено на Далекий Схід (Управління таборів «СЕВВОСТОКПЕЧЛАГ»). В жовтні 1937 року знову заарештовано в таборі й за рішенням Трійки Управління НКВС при Дальбуді засуджено до страти. Священника розстріляно 27 листопада 1937 року. Вивчаючи деякі архівні справи, декілька раз доводилося потрапляти на свідчення того чи іншого арештованого священника щодо постаті о. Станіслава Яхневича. На підставі таких матеріалів можна зробити висновок, що це був дуже освічений чоловік, що користувався майже абсолютною повагою серед людей, надзвичайно працьовитий. До останнього дня перебування на волі піклувався про дієцезію та священників; допомагав грошима та продуктами ув'язненим, робив спроби вирішувати повсякденні питання в спілкуванні з владою, наполегливо відстоював права віруючих. Постійно виконував душпастирську діяльність не лише в Житомирі, а й у Покостівці, Топорищах - скрізь, де вже не було священників і де вдавалося ще отримати дозвіл від влади на проведення богослужінь. Приблизно в 1925-1926 роках він отримав від єпископа Годлевського, який на той час перебував  у Луцьку, запрошення на посаду викладача місцевої духовної семінарії. Отець Станіслав мав хорошу  можливість офіційно отримати польський паспорт і залишити Україну, але після поради з одним із найближчих своїх товаришив о.Теофілом Скальським вирішив відмовитися від цієї перспективи. Священник залишився вірним власному покликанню, вірним  тисячам католиків, яких не зміг покинути і залишити без Слова Божого.
Терор і переслідування католицької Церкви в більшовицькій Росії, які розпочалися ще за часів громадянської війни, не вщухали наступні 20 років. На Україні органами ДПУ було проведено декілька групових судових процесів над католицькими священниками. Перший - в 1929-1930 роках, коли польських душпастирів звинуватили в створенні «Контрреволюційної повстанської організації «ПОВ». Другий - в 1935-1936 роках. Це був так званий судовий процес в справі «Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні».
Масові арешти священників призвели до поступового закриття храмів і їх передачі державним органам управління. В храмах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви та ін. Ось як виглядала хронологія позбавлення віруючих парафіяльних храмів та  каплиць:

1924 р. -Тараща (каплиця).
1926 р. - Бердичів (монастир і костел);Ходорків (монастир).
1930-1931 рр. - Біла Церква; Володарка; Ставище; Тальне (каплиця); Чернігів.
1932 р. - Миропіль; Довбиш.
1934   р. - Горбулів; Кривотин; Умань.
1935   р. - Житомир (Семінарійний храм); Коростишів; Кримок (каплиця); Погребище; Ушомир; Яблонне; Ягодинка.
1936 р.- 1937 р. - Брусилів; Володарськ-Волинський; Івниця; Малин; Радомишль, Ємільчине; Іванопіль; Київ (св.Олександра); Стара Котельня; Топори. 
1938 р. - Білилівка; Кам'яний Брід; Ружин.

У ці ж 30-ті роки вольовим рішенням партійних органів зачиняють двері храмів у Городківці, Краснополі, Любарі, Києві (св. Миколая), Сумах, Сквирі, Харкові, Слободі Чернецькій, Бердичеві (св. Варвари), Фастові. Але часом існування католицьких святинь викликало у властей таку негативну реакцію і ненависть, що храми просто нищили. Так  зруйновано храми і каплиці в Чуднові, Романові, Пулинах, Полтаві, Лугинах, Баранівці, Новограді-Волинському, Олевську, Мар'янівці, Коростені. Вже у 1946 році така ж доля очікувала і каплицю в Кримку, а в 70-х роках - каплицю в Янушполі (суч. Іванопіль), у 80-х-  в Бучках (Малинський район) та Кодні. Трохи більше пощастило кафедральному собору в Житомирі. Лише наприкінці 30-х років храм св. Софії був зачинений, і в ньому тимчасово розташувався обласний архів. Після захоплення міста німцями восени 1941 року костел повернули віруючим, і він вже ніколи не зачинявся. Також практично без перерви (виняток 1937-1941 рр.) функціонував до 1969 року храм в Іванополі,а  до 1960 року - храм в Кам'яному Броді (виняток 1938-1941 рр.) та в Яблонному (суч.Зелена Діброва Житомирська область). З невеликими перервами у воєнні 1941-1945 роки відкриті були двері храмів в Михайлівці (Ємільчинський район) та Покостівці (виняток 1938-1942 рр.). Починаючи з 1942 року, постійно збув відкритим для віруючих костел в Новому Заводі.
Повертаючись до фактів   пограбування та руйнування католицьких храмів наведемо список Чудодійних ікон, які на початок громадянської війни (1918-1920) і приходу до влади більшовиків знаходилися в храмах Житомирської дієцезії, але подальша доля яких невідома. Ймовірно, що всі вони були знищені .
Житомирський деканат:
Любар          - Чудодійна Ікона Ісуса Христа і Божої Матері;
Чуднів          - Чудодійна Ікона Ісуса Христа на Хресті;
Краснопіль - Чудодійна Ікона Божої Матері.
Київський деканат:
Рокітне - Чудодійна Ікона Божої Матері;
Ржищів - Чудодійна Статуя Ісуса Христа;
Фастів - Чудодійна Ікона Розіп'ятого Ісуса Христа.
Радомишльський деканат:
Брусилів - Чудодійна Ікона Божої Матері;
Іванків - Чудодійна Ікона Божої Матері;
Кримок - Чудодійна Ікона св.Антонія.
Бердичівський деканат:
Бердичів - Чудодійна Ікона Божої Матері;
Білопілля - Чудодійна Ікона св.Антонія.
Звенигородський деканат:
Лисянка - Чудодійна Ікона св.Антонія;
Сміла- Чудодійна Ікона Божої Матері.
Старокостянтинівський деканат:
Старокостянтинів - Чудодійна Ікона св.Фелікса.
Якщо узагальнювати ситуацію, яка склалася в католицькій Церкві на території України наприкінці 30-х років XX століття, то слід відверто визнати, що католицизм був близьким до знищення. Комуністична влада практично досягла власної мети, і Житомирська римсько-католицька дієцезія фактично припинила існування. На волі залишалися окремі  священники, організаційні ж церковні структури були зруйновані, а глибока і непохитна віра в єдину католицьку Церкву і Апостольську Столицю зберігалася в серцях відносно незначної групи мешканців України, переважно в польських родинах на Житомирщині. Але саме вони і стануть фундаментом відродження католицької Церкви на Поліссі в 80-х роках.
Зараз, у зв'язку з відсутністю багатьох історичних архівних документів періоду 20-30-х років, навіть неможливо достатньо точно встановити чисельність священників в дієцезії та їх закріплення за парафіями. Деякі з них не витримували і від’їжджали до в Польщі, деяким доводилось неодноразово змінювати місце проживання під тиском ВЧК-ДПУ, всіх їх неодноразово заарештовували і часом вони зникали безвісти.
Інформація про кількість священників, які залишилися працювати в Житомирській єпархії на початку 20-х років, в різних джерелах дуже відрізняється.
За даними професора о. Дзвонковського з посиланням на архів польського інституту та музею ім. Сікорського в Лондоні, ось який вигляд мала динаміка зміни їхньої чисельності: 1919 р. - 164; 1920 р.-122; 1921 р. -91; 1923 р.-42. За даними Волинського виконкому на 7 березня 1924 р. в губернії працювало 39 священників. (Йдеться лише про територію Волині й не врахована Київщина).
В меморандумі Міністерства зовнішніх справ Польщі (1925 р.) йдеться про число 68.

Розділ  VIІ

Події на території Київсько-Житомирської дієцезії в період  1941 до 1991 року

З початком агресії фашистської Німеччини проти СРСР в червні 1941 року на території Радянської України в багатьох містах та селах з дозволу німецької влади знову були відчинені храми та відновили життя деякі релігійні громади. Луцький єпископ Адольф Шельонжек (1865-1950) приймає рішення про відрядження на територію Житомирської дієцезії декількох молодих і енергійних душпастирів-місіонерів. Так, в грудні 1941-січні 1942 рр. настоятелем парафії св. Софії в Житомирі був о. Станіслав Добжанський (нар. 1905, свячення - 1930, на 1.09.1939 р. настоятель в Сенкевичівці (Луцький деканат). Загинув 30 серпня 1943 р. майже з 1000 віруючими під час нападу на с. Острівок (Любомльський деканат) вояків УПА).

На початку лютого 1942 року своєрідну місійну поїздку по Житомирщині зробив настоятель парафії с. Окопи (Рівненський деканат) о. Людвіг Вродарчик. Він відвідав  Городницю, Новоград-Волинський та околиці Житомира (можливо, Новий Завод та Барашівку). О. Людвіг Вродарчик загинув восени 1943 р. від рук вояків УПА. В липні-серпні 1941 року в Житомирі працював священник зі Львівської архідієцезії о. Маріан Фолцик, але через місяць інтенсивної щоденної душпастирської праці, не маючи офіційного дозволу влади, був змушений залишити місто.

В червні 1943 р. в с. Горошки (суч. смт Хорошів Житомирської обл.) знаходився на відпочинку о. Франциск Олень (за даними на 1.09.1939 р. -вікарій в м. Володимир Луцької єпархії). Про це довідалися віруючі в Житомирі і звернулися до окупаційної влади за дозволом провести о.Франциску два богослужіння (20.06.1943 р. і 26.06.1943 р.) в соборі св. Софії.

У 1943 році на Житомирщині з’являється о. Фаустин Лісцький, який отримав від окупантів дозвіл на душпастирську працю в храмі св. Софії. В Житомирі він працюватиме аж до арешту працівниками НКВС в 1946 році.

В кінці 1943 і на початку 1944 років територія Житомирської і Кам'янецької дієцезій були звільнені від німців, і єпископ Луцький Адольф Шельонжек призначив для них апостольських адміністраторів - відповідно о. Броніслава Джепецького та о. Адольфа Кукурудзінського. Десь улітку 1944 року до них приєдналися священники о. Андрій Гладисевич, о. Юзеф Кучинський, о.  Станіслав Щипта, о. Одорік Бень (OFM Conv), о. Войцех Дажицький (ОFМ), о. Хіларій Вільк (ОFМСар), о. Габріель Климовський (ОСD).

В Житомирі до о. Фаустина, що, як відомо, прибув в місто ще за часів гітлерівської окупації, в червні 1944 року приєднався о. Станіслав Щипта. Скоріш за все, в Житомирі в цей час з'явився також і апостольський адміністратор о. Броніслав Джепецький. Після його арешту (приблизно в січні 1945 р.) функції Управляючого дієцезією взяв на себе о. Фаустин Лісіцький. До обласного центру в цей час (1944-1945) повернувся і о. Олександр Самосенко. Навесні 1944 року в Житомирі функціонували обидва храми: св. Софії (пл. Кафедральна, 14) та Семінарійний (вул. Київська, 2), а також три каплиці: св. Миколая (вул.Трипільська, 4), св. Станіслава (вул. Руденська, 56) та св. Вацлава на Крошні. Настоятелем, згідно з довідками управління в справах релігії та культів, зареєстрований був о. Ф. Лісіцький, на посаді органіста - Йосиф Беляк.
В січні 1945 р. розпочалися перші арешти священників. Отців Б. Джепецького та С. Щипту затримали в Житомирі, отців А. Кукурудзінського та О. Беня - в Кам'янці-Подільському, о. Й. Кучинського - в Дніпродзержинську. В Луцьку 4 січня заарештували єпископа Адольфа Шельонжека, а також священників Владислава Буковінського та Кароля Галензовського. Всі вони 25-30 січня 1945 р. були перевезені до київської в'язниці НКВС, і, за винятком звільненого 15 травня 1946 року та депортованого до Польщі єпископа Шельонжека, засуджені до 10 років концтаборів.
Тепер про інші парафії на Житомирщині. На підставі архівних документів можемо сказати, що на Житомирщині відновили своє існування такі парафії (в 1945-1946 роках): Ходорків, Кривотин, Ємільчине, Кулішовий Майдан, Іванопіль, Володарськ - Волинський (суч. Хорошів), Горбулів, Довбиш, Кам'яний Брід, Коростишев, Ружин, каплиця св.Миколая (пров. Успенський, № 7,м. Житомир), каплиця св. Вацлава (с. Крошня), Бучки, Бастова Рудня, Радомишль, Стара Котельня, Івниця, Брусилів, Городківка, Кримок, Яблонне, Коритище, Ушомир, Топори, Любар, Краснопіль, Миропіль. Католицькі парафії існували в післявоєнний період в Житомирі (кафедральний храм св. Софії), Новограді-Волинському, Покостівці, Михайлівці, Бердичеві, Новому Заводі.   За даними о. Ф. Лисицького (протоколи допитів, червень 1946 р.) в кінці 1945 року функціонували прарафії в селищі Святошин (Київ), де працював о. Роман Янковський та в Новограді-Волинському на чолі з о. Олександром Зонном. Слід зазначити, що довідки для відправлення культів надавав за великі хабарі уповноважений відділу культів пан Щербаков. Наприклад, о. В. Дажицький був змушений всією католицькою громадою в Кримку збирати на це 400 карбованців, а о. О. Самосенко (Житомир) вже 1000, оскільки в обласному центрі «ціни» були вищі. Всі ці питання о. Фаустин Лісіцький, як тогочасний  адміністратор дієцезії, був змушений вирішувати. 28 лютого 1946 року о. Фаустина Лісіцького заарештовано працівниками УНКДБ в Житомирській області, а 1 серпня 1946 року засуджено до 10 років концтаборів та 5 років позбавлення  громадянських прав, а також конфіскацією майна. 27 березня 1953 року термін  засудження зменшили  до 9 років, і о. Фаустин потрапив під  амністію. Його було звільнено, і священник повертається до Житомира, але дозвіл на право проведення богослужінь на терені області в облвиконкомі не отримує. Тому змушений був оселитися в містечку Летичів (Хмельницька область). Пізніше о. Фаустин Лісіцький дуже захворів (параліч ніг), і все подальше життя ледь пересувався. Але до останніх днів не залишив душпастирської діяльності. Помер в 1972 році і похований в Житомирі на старому католицькому цвинтарі поруч з могилою о. О. Самосенка.

Іншим священником, що віддано працював в Житомирі, був о. Станіслав Щипта (народився в 1914 році в с. Стара Бистра Краківського воєводства (Польща) в сільській родині, свячення отримав у 1939 р. В червні 1944 року відряджений з місією в Житомир (храм св. Софії) допомагати о.Фаустину Лисицькому. Заарештований 23 січня 1945 року органами УНКДБ в Житомирській області. 6 травня 1946 року засуджений до 10 років концтаборів. Строк покарання відбував в с. Роздольне Удерейського району (Красноярський край). Звільнений 6 липня 1954 року,  повернувся на Житомирщину. Протягом майже року мешкав в с. Слобода Чернецька (суч. Лебедівка, Житомирська область). В середині 1956 року отримав дозвіл на право відправляти богослужіння в Житомирському кафедральному храмі св. Софії, де служив до самої своєї смерті у 1984 році.
Як бачимо, уникнути арештів в 1945-1946 роках спромоглися лише священники Й. Козинський, який працював в Бердичеві, О. Самосенко та Р. Янковський (обидва працювали в Житомирі). І  ці троє священників несли на собі весь тягар душпастирської діяльності на Житомирщині наступні десять років. Не звертаючи уваги на постійний тиск з боку влади та небезпеку щодня бути заарештованими, вони, спираючись на підтримку віруючих, не дали знищити католицьку Церкву та звели нанівець черговий наступ войовничого атеїзму сталінської епохи.
Після звільнення з концтабору в 1954 році до них приєднався о. С. Щипта. Але невдовзі 20 березня 1956 року помер о. Олександр Самосенко і священників знову залишилося троє.
За даними на 1 січня 1957 року на Житомирщині існувало 17 зареєстрованих католицьких громад. Кількість віруючих сягала близько 10 тис. чоловік. Ось яким чином розподілялися парафії між священниками Й. Козинським, С. Щиптою та Р.  Янковським.
О. Й. Козинський обслуговув парафії в населених пунктах: Бердичів - 1800 віруючих, Городківка – 400,  Іванопіль -300, Новий Миропіль – 200, Новий Завод – 500, Михайлівка – 500, Покостівка – 150,
О. Станіслав Шипта обслуговував парафії: Житомир (кафедр.) -2000; Слобода Чернецька -600;
О. Р. Янковський обслуговував парафії: Бучки -200, Ємільчине -500; Кам'яний Брід -250; Новоград-Волинський – 500; Яблонне – 500; Ягодинка – 600.

З приходом до влади М. Хрущова в СРСР починається методичний і наполегливий наступ не лише на католицизм, а і взагалі на будь-яку віру, окрім комуністичної. На боротьбу з релігією залучаються партійні органи, засоби масової агітації і пропаганди. Не остання роль відведена в цій справі і державно-репресивному апаратові (підрозділи НКВС-МДБ-КДБ). В Казахстані в 1958-1959 рр., після трирічного перебування на волі, знов заарештовані о. Владислав Буковінський та о. Броніслав Джепецький. Що ж до Житомирської єпархії, то наприкінці 50-х і початку 60-х років відбувається вольове зняття з реєстрації католицьких громад, часто-густо без будь-яких суттєвих підстав, закриття храмів та передача їх у власність місцевих органів влади.
Так, припиняють існування громади в Коритищах, Ходоркові, Кам'яному Броді, Яблонному, Ягодинці, Городківці, Бучках, Мирополі. Що ж до долі відродженої в 1945 році католицької громади в Святошині (Київ), то в довідках-дозволах на реєстрацію вищезгаданих трьох священиків за період 1952-1959 рр. такий населений пункт не вказаний. Скоріш за все, о. Р. Янковський припинив відвідувати, принаймні, офіційно, Святошин наприкінці 40-х років. Однак існують свідчення історика о. Дзвонковського про задоволення духовних потреб серед київських католиків в 1953 році священником Антонієм Хоміцьким. Він отримав офіційний дозвіл від місцевих органів влади і три тижні жив  у Києві, посповідавши близько 1800 віруючих та охрестивши 500 дітей.

В 1967 році Житомирська єпархія складалася лише з 8 парафій і налічувала близько 6 тисяч віруючих. Всі ці осередки християнської віри знаходилися на терені Житомирської області. Богослужіння відбувалися в Житомирі (храм св. Софії, настоятель о. Станіслав Щипта), Бердичеві (приватний дім, настоятель о. Н. Яура),  Покостівці (каплиця Преображення Господнього, настоятель о. Роман Янковський), Новому Заводі (храм Непорочного Зачяття ПДМ, без настоятеля), Слободі Чернецькій (храм св. Станіслава, без настоятеля), Михайлівці (храм св. Ангелів-Охоронців, без настоятеля), Новограді-Волинському (приватний дім, без настоятеля), Іванополі (колишній Янушпіль, приватний дім Томашевської Теклі Миколаївни, вул. Берегова, 1, без настоятеля). Як бачимо, душпастирські обов'язки виконують лише троє священників – Станіслав Щипта, Роман Янковський та Никодим Яура. В жовтні 1969 року на постійні вимоги парафіян органи влади дозволили прибути в Бердичів новому священнику отцю Амброзію Міцкевичу (на місце вигнаного з Бердичева о. Никодима Яура). Таким чином на терені дієцезії  знову працювали троє душпастирів. В 1972 році на Житомирщині з'явився новий священник – о. Вікентій  Вітко.

В 1974-1975 рр. становище католицької Церкви не змінилося. Продовжувало існувати лише 7 парафій. В січні 1975 року до Житомира прибув з Латвії священник Йосиф Свидницький (1936 р.н., св. 1971 р.). Його душпастирська діяльність на посаді вікарія кафедрального храму  тривала трохи більше року. Священник  спочатку був усунутий від своїх прямих функцій радянською владою, а в листопаді 1976 року взагалі залишив Житомир (виїхав до Казахстану). Після активної праці в Середній Азії він був заарештований 19 грудня 1984 року в Новосибірську і засуджений на 3 роки таборів. Звільнений в 1987 році  поїхав у Таджикистан.
В серпні 1977 року кількість парафій  на Житомирщині не змінилась (Житомир, Бердичів, Новий Завод, Новоград-Волинський, Покостівка, Лебедівка, Михайлівка). Душпастирську діяльність виконували священники о. Станіслав Щипта, о. Роман Янковський та о. Амброзій Міцкевич. Лише 1 серпня 1977 року до них приєднався прибулий з Латвії священник Ян Пурвінський.
7 січня 1978 р. Житомир відвідав примас Чеської католицької Церкви кардинал Франтішек Томашек в супроводі архієпископа Мелхіседека. 5 листопада 1979 р. такий же візит здійснив примас Угорської католицької Церкви кардинал Ласло Лекаі. В обох випадках гостей на площі біля кафедрального храму св. Софії зустрічали понад 1000 віруючих, після чого відбувалися урочисті богослужіння.
Кінець 70-х і початок 80-х років був періодом, коли в СРСР найбільшого розвитку досягла ідеологія побудови розвинутого соціалістичного суспільства, але зросла і напруженість між Москвою та Заходом. Римсько-католицька Церква існувала легально, але являла собою окремі релігійні громади, позбавлені ієрархії та керівних церковних органів. Як вище зазначалося, в 1981 р. Апостольський Престол схвалив кандидатуру житомирського священника Яна Пурвінського на посаді єпископського вікарія України і Молдавії з надією, що той зуміє підтримати решту віруючих і не дозволить знищити остаточно католицизм. Головним завданням священників в ті часи було проведення душпастирської діяльності, бажано нерозголошеної, та категоричне невтручання в політику КПРС та дії влади. Всі вони - о. Ян  Пурвінський, о.Станіслав Щипта, о. Роман Янковський і о.Амброзій Міцкевич вірили, що Боже Провидіння не залишить Україну і рано чи пізно відродження римсько-католицької Церкви на цій багатостраждальній землі відбудеться.
(опрацював о. Григорій Рассоленко на підставі книги Юрія Білоусова «Історія Житомирської дієцезії» )

Сучасна Римсько-Католицька Церква в Україні об'єднує сім дієцезій, які входять в склад Львівської митрополії: Архідієцезія Львівська, Дієцезії: Київсько-Житомирська, Кам'янець-Подільська, Луцька, Мукачівська, Одесько-Сімферопільська й Харківсько-Запорізька.

Наша Київсько-Житомирська – охоплює територію 4 областей Держави (Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська) та займає площу 222.300 км2.

Резиденція Єпископа – місто Київ, Прокафедральний собор св. Олександра.