Ми не маємо права забути про жертви Голодомору.
По-перше тому, що як Церква, маємо обов’язок пам’ятати про всіх померлих у молитві перед Милосердним Богом. Тож зробімо це сьогодні особливим чином.
По-друге, маємо пам’ятати про наших вбитих голодом предків, щоб бути вдячними Господу за насущний хліб, родючу землю та всі інші дари, які отримали. Вони набирають особливого значення саме тоді, коли ми раптом їх втрачаємо.
По-третє, нам слід згадати нині, як цей геноцид починався. Звісно, що не зненацька. Спершу люди за «натхненням» пропаганди повірили, що зможуть самі створити «новий світ». Потім вони почали знищувати всі підвалини, на яких будувалося суспільство — інтелігенцію, науковий досвід, віру в Бога. До останнього пункту «нова влада» підійшла з особливою ненавистю: спочатку цинічно висміюючи, а потім криваво знищуючи, відібрала у громадян «нового суспільства» найголовніші опори — віру у неможливе, християнську надію, любов до ближнього та моральні маркери від Бога, щоб ця любов була не егоїстичною, а справжньою.
Диявол добився свого, а решту зробили засліплені і поневолені люди, які без Бога завжди будуть голодними (у всіх сенсах!) Ці голодні люди вирішили зробити голодними інших, не залишаючи їм шансів на життя. Мільйонам людей! І вже не було такої сили у середині держави, яка б могла зупинити цей процес. Так Москва та її марксистська влада знищувала український народ. Ми б з впевненістю могли сказати тепер, що як не вдалося тоді, не вдасться і сьогодні. Проте, так воно й буде, якщо ми засвоїмо уроки минулого та не загубимо віри в Бога, що в сучасному ситому світі зробити не складніше ніж тоді. Маргіналізацію Церкви та висміювання віруючих ми вже маємо на порядку денному…
Сто років назад з цього починалися великі репресії. Зробімо все від себе можливе, щоб знову не допустити до зневіри народу та втрати його спасенного шляху! Боже бережи нас!