3 квітня 2026 року у київському катедральному соборі святого Олександра відбулася Літургія Страстей Господніх під проводом єпископа-ординарія Київсько-Житомирської дієцезії та у співслужінні з місцевими священниками.
Літургія традиційно розпочалася з мовчазної процесії до оголеного, позбавленого покровів вівтаря, уподібненого до Христа, з якого зірвали одяг, перш ніж піддати Його болісній смерті. Єпископ, верховний пастир у своїй діжцезії, пав долілиць перед вівтарем у тихій молитві на знак скорботи і повної покори за прикладом самого Господа. Після цього розпочинається Літургія Слова, у якій вірні, долаючи простір і час, переміщаються до біблійних подій Страстей Господніх, стаючи їх безпосередніми свідками.
«Чи можна святкувати смерть?» — таке питання поставив на початку своєї проповіді єпископ Віталій, запрошуючи кожного дати на нього відповідь передусім у своєму серці.
«Христос віддає своє життя. Можемо собі лише уявити свідомість людини, яка, цінуючи життя, йде, щоби зустрітися зі своєю смертю. Це не була випадкова смерть; це була смерть, до якої Христос прямував — і говорив про це своїм учням, хоч вони того до кінця не розуміли, — зазначив владика. — Але хочу пригадати ще один момент: Христос, будучи вже напередодні смерті, просив Небесного Отця, щоб Той віддалив від нього цю чашу. Але Господь не віддалив. Господь не звільнив Його від смерті. Господь все одно дав Йому пройти цією хресною дорогою».
Єпископ наголосив, що ключовим прагненням Христа-людини у його благанні було те, щоб Бог був з Ним постійно. Тому що Бог не віддаляє біду. Він не віддаляє болю — однак Він є присутнім у цьому болі. Далі він наголосив на тому, що Господь, як Той, на чий образ і подобу ми створені, теж має почуття та емоції.
«Що відбувається в нашому серці тоді, коли ми бачимо смерть близької людини? З'являються емоції. Знаючи, що ми створені на образ і подобу Господню, ми можемо сказати, що у Господа також є почуття. Ми знаємо, що часом Господь дуже лютує. Знаємо, що коли людина стає грішником, сходить з дороги Господньої, Господь сумує. Та на відміну від наших, почуття Господа чисті та не зламані — саме про це покійний Папа Франциск написав енцикліку про Серце Ісуса», — зауважив владика, нагадавши, що 2026 рік у Римо-Католицькій Церкві в Україні було проголошено Роком Пресвятого Серця Ісуса.
«Коли ми говоримо про відкритість серця, ми розуміємо, що це не просто образ — адже після смерті Ісуса саме це Господнє серце було відкрите, воно було пробите, і з нього витекли кров і вода. Як ми вже сказали, ця смерть була не випадковою — вона була очікуваною і сплаченою, — наголосив єпископ. — Сьогодні ми приходимо Господнього Серця, бо прагнемо цього. Ми приходимо до Господа, щоби по-новому відкрити хрест, щоби по-новому відкрити Його Серце і прихилитися до нього.
Нехай ця сьогоднішня зустріч із смертю Ісуса буде таким новим відкриттям любові Господа щодо кожного із нас особисто і до цілого світу, в якому ми перебуваємо: жорстокого, поламаного гріхом, часто дуже незрозумілому, але Господь любить цей світ і хоче його спасти. Тому, стоячи біля підніжжя Голгофи і потім, виходячи з цього храму, поділімося з іншими людьми, що Бог нас безмірно любить».
Страсна П'ятниця — єдиний день літургійного року, коли не служиться Євхаристія; вірним дають Святе Причастя з Пресвятих Дарів, консекрованих напередодні у Великий Четвер. Тому центральною подією цього особливого дня тиші і покути є поклоніння хресту, що розпочинається після трикратного проголошення: «Ось дерево хреста, на якому повисло Спасіння світу! — Прийдімо, поклонімось!» Після цього кожен член громади, від єпископа до найменших парафіян, підходить до Розп'яття, знаку відкуплення людства для життя вічного, щоби вшанувати його поклоном або цілунком.
По завершенні адорації вівтар тимчасово накривається покровами і виносяться Пресвяті Дари, якими причащають вірних. По завершенню Причастя Тіло Господнє переносять до символічної гробниці, обладнаної у храмі, де воно перебуватиме до Вігілії Воскресіння Христового.
