У четверті роковини повномасштабного росіського вторгнення єпископ-ординарій Київсько-Житомирської дієцезії Віталій Кривицький поділився спогадами про початок повномасштабної агресії і про те, як вона змінила його особисто. В інтерв'ю с.Уршулі Бистрицькій владика також окреслив стратегічні завдання для тих, хто перебуває в тилу, і дав практичні поради, як краще підготуватися до урочистості Воскресіння Господнього.
— Отче єпископе, чи пригадуєте Ви ранок 24 лютого 2022 року? Де Вас застала звістка про початок повномасштабної війни? Якими були Ваші перші думки та рішення?
— Я був вдома і прокинувся вранці від перших вибухів та тривоги. Тоді зрозумів: все ж таки вона почалася. Ми вже знали за декілька днів до того, що, правдоподібно, розпочнеться війна, але завжди залишалася надія, що цього не станеться.
Того ранку я усвідомив, що ми вже точно не повернемося до попереднього стилю життя та служіння. Зрозумів, що перегортається абсолютно нова сторінка нашого життя і ми мусимо в ній знайти себе. Цей день був наповнений розпізнанням: треба було робити перші кроки, дати інформацію священникам, сказати їм, що робити на випадок втрати контакту. Вже тоді до Києва не міг повернутися єпископ Олександр Язловецький, і стало зрозуміло, що ми маємо розділити обов’язки: хто буде в Києві, а хто в Житомирі, щоб забезпечити життєдіяльність дієцезії.
Згадуючи сьогодні ці дні, скажу, що вони для мене ніби в мороку чи тумані. Тоді розпочалося зовсім нове життя, але навіть у той складний час ми намагалися не втрачати зв’язок із Господом та Його Словом у молитві.
— Тобто не було ніякого хаосу?
— Хаос тоді намагався увійти в кожне серце, і я би сказав, що це була боротьба з ним. Проблема виникла би тоді, якби хаос запанував над нами. Чи був він поруч? Так. Дуже багато знайомих не знали, що робити. Багато представників влади зникли – і телефони, і контакти, які раніше діяли, відійшли в минуле. Але з’являлися інші люди. Ті, кого ти навіть не сподівався побачити. Наприклад, наші захисники. З ними треба було налагоджувати стосунки та будувати нову реальність із Господом.
— Єпископе Віталію, минуло вже чотири роки від початку повномасштабної війни. Як ці події вплинули на Вас особисто – як на пастиря і як на людину?
— Як і багатьох інших священників, ця війна змінила мій підхід до читання і проповіді Божого Слова. Багато уривків Святого Писання відкрилися по-новому, стали більш реальними. Ми відійшли від того комфортного пацифізму, який мали раніше.
З іншого боку, з’явилися виклики. Як я часто повторюю: важливо нам самим не «захворіти війною», щоб ми не почали мислити, як наш ворог. І я, і священники зрозуміли, що самостійно це зробити неможливо – ми точно скотимось у прірву. Наше покликання як пастирів у такі складні часи – провадити людей, які втратили орієнтири. Під час війни це стається швидко, людина ніби переходить у стан «темної ночі». Пастирі сьогодні покликані провадити через цю ніч, незважаючи на те, що й самі можуть бути дезорієнтовані та мають шукати світла у Господа. Це час, коли ми проповідуємо те, що самі переживаємо.
— Ми знаємо, що на бойових позиціях є стратегічні плани й території, які надзвичайно важливо зберегти, адже від них у буквальному розумінні залежить перебіг війни. Що сьогодні є «стратегічним завданням» для нас – людей у тилу?
— У духовному сенсі – це наше серце. Воно не повинно мислити категоріями війни. Попри жорстокість, воно має бути чутливим: на Бога, на Його Слово, на вияв Його волі – бо від цього залежить наша дорога спасіння. Чутливим на близьку людину, бо потребуючих біля нас дедалі більше.
Стратегічним місцем є наше сумління. Дехто вважає, що через складну ситуацію нам дозволено більше: прощаються погані слова, вчинки чи вибори. Я переконаний: наше сумління потребує ще більшого ушляхетнення, бо інакше ми ризикуємо уподібнитися до загарбників і захочемо відплачувати злом близьким людям поруч. Сумління – це інструмент оцінювання власного серця.
Також надважливими є віра і надія. У часі війни вони перестають бути теоретичними і стають дуже практичними. Рівень цієї віри має лише збільшуватися. Якщо бачите, що віра та надія згасають, значить, цю «стратегічну позицію» вже займає хтось інший.
Дуже важливими є наші спільноти: парафіяльні, спільноти богопосвячених осіб. Війна дає багато приводів, щоб уникати Церкви. Благаю: тримайтеся спільноти, яка дає спасіння. Також прошу: моліться за служителів Церкви – священників, богопосвячених осіб. Вони теж можуть виснажуватися, потрапляти в депресію чи вигоряти. Підтримуйте їх, щоб під їхнім проводом можна було йти далі.
— Що для Вас означає період Великого Посту в теперішніх умовах? Дайте кілька порад, для кращого приготування до Воскресіння Господнього.
— Кілька років тому під час пандемії ми вчилися в нових умовах не втратити контакт із Господом. Багато людей тоді казали, що їхня віра стала сильнішою, вони ніколи так не переживали Великдень, як під час COVID–19 – коли, навіть, не було можливості вільно прийти до храму.
Подібна ситуація сьогодні. Є чимало людей, які укріпили свою віру або навернулися саме під час війни. Тому час Великого Посту – благодатний. Господь може перемінити нашу віру, але нам треба зробити крок. Заплануйте «святий час» зустрічі у сімейній молитві. Привчіть до цього дітей: сьогодні нашій родині вкрай необхідно почути Боже Слово, стати на коліна і молитися Розарій. Впровадьте це собі як певний порядок.
Великий Піст – час очищення. У звичайному житті серце припадає пилом, а під час війни цього пилу та кіптяви дуже багато. Для християн сьогодні це вже не просто припис календаря, а щось критично необхідне, щоб жити завтра і функціонувати. Запрошую кожного відчути важливість цієї зупинки. Нехай вона наповнить ваш день короткими моментами зустрічі, які робитимуть нас справжніми учнями Ісуса.
Офіційний ресурс РКЦ і єпископату України