Звертаючись до учасників паломництва до Божої Матері Бердичівської, які зупинилися у Гвоздаві на ночівлю перед урочистістю, єпископ Віталій Кривицький закликав пам’ятати про головні плоди та мету паломництв у житті кожного християнина.
— Сьогодні ми входимо у паломництво з новими тягарями та викликами, і я хотів би, щоб ми новими очима подивилися на ті речі, які з року в рік повторюються, — сказав єпископ. — Сам я, читаючи знову те саме Слово Боже на цьому місці, сприймаю його інакше. Звернімося до першого читання, у якому ізраїльський народ чує звернені до нього через Мойсея слова Господа — настанови про святкування Пасхи. Коли вони вперше почали святкувати Пасху? Тільки після того, як дев’ять разів повірили Богові, хоча нічого не вказувало на те, що саме сьогодні станеться так, як вони хочуть. Ми хочемо один раз попросити про щось Бога — і щоб прохання одразу було виконане. Ми звикли, до того, що все начебто служить нам: відкрили телефон — і одразу побачили прогноз погоди, пошту, новини і все, що нам потрібно. Але коли щось іде не за нашим планом, людина опускає руки і каже: ну я ж сподівався, я думав, що все буде, як треба…
Єпископ Віталій нагадав присутнім про необхідність довіри Богові і незламної надії перед лицем труднощів та розчарувань, що особливо має значення тепер, у час війни.
— Подивимося, що мав пережити ізраїльський народ, який ще до того натерпівся у єгипетському полоні, перед тим як святкувати Пасху. Уявіть собі: дев’ять разів люди мали повірити — і відступити, бо всі їхні сподівання пішли, як вода у пісок. В цьому часі насправді відбувався великий процес. Мене вражає той момент, що на час, коли народ Ізраїля вже святкував Пасху, багато людей вже відступило. Вони казали: ну цей «старий маразматик» — тобто, Мойсей, — каже нам, що ми вийдемо, а насправді ми нікуди не вийдемо; мовляв, обіцянки — цяцянки, а дурневі — радість. У них могла виробитися така віра: я не буду надто фанатичним, от коли ви справді вже будете виходити з полону, тоді я до вас приєднаюся. Але пам’ятаймо, що люди, які не розпочали цього дня Пасхи, не зробили все, як звелів Господь, зрештою не вийшли з полону. Господь наказав помазати одвірки кров’ю, щоби уникнути погибелі, але це вже була Його десята настанова, і люди її вже не послухали — тобто, вони втратили надію на фінішній прямій.
— Дорогі брати і сестри, хочу сказати, що коли ми пройдемо паломництво з вірою, то потім, коли ми повернемося додому, нам буде що згадати. Йдеться не про гарні фото на пам’ять — це паломництво має інші моменти, які можна побачити, яких можна торкнутися, і воно має відбутися також у нас самих. Ми маємо самі пережити переміну, щоби відчути: цей пасхальний вихід насправді відбувся. Паломництво має свої плоди, і один із них — це те, що ми не маємо права повернутися додому тими самими. Ми вийшли з полону свого гріха та прив’язаностей. Господь сказав, що подолає «богів єгипетських». Скільки в кожному з нас може бути таких «богів», яких ми або вже навчилися називати на ім’я, або ж ще не ідентифікували і не назвали?
— У паломництві ми вийшли зі старої країни і маємо повернутися додому вже іншими, оновленими, тими, які, роблячи крок за кроком, йдуть шляхом розпізнання, — підсумував єпископ Віталій. — Запрошую вас почути у Слові Божому, з одного боку, Господа милосердного, який іде разом із нами, як Ісус, що йшов разом із учнями і давав їм відповіді на певні запитання. Нехай це паломництво стане для нас і для кожного з присутніх часом складних запитань, часом катехези, часом пошуку відповідей на те, що нас турбує — відповідей, що пролунають як у мікрофон, так і глибоко у серці.
